Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Нарешті прийшов молодий Джоліон, задоволений своєю роботою і бадьорий, провівши кілька годин на свіжому повітрі. Коли покоївка сказала, що у вітальні на нього чекає батько, він одразу спитав, чи вдома місіс Форсайт і, довідавшись, що її немає, полегшено зітхнув. Потім, дбайливо сховавши своє малярське начиння в комірчині, де зберігався одяг, зайшов у вітальню.
З властивою його вдачі рішучістю старий Джоліон одразу взявся до діла.
— Я переписав свій заповіт, Джо,— сказав він.— Віднині тобі вже не доведеться жити у скруті: я призначаю тобі зразу тисячу фунтів на рік. Після моєї смерті Джун дістане п'ятдесят тисяч, а ти матимеш решту. Цей пес запаскудить тобі весь сад. На твоєму місці я б не тримав собаки!
Пес Балтазар, умостившись на лужку, пильно вивчав свій хвіст.
Молодий Джоліон подивився на собаку, але не зміг його розгледіти, бо сльози затуманили йому очі.
— Тобі припаде не менше як сто тисяч, синку,— сказав старий Джоліон.— І пам'ятай, що жити мені лишилося недовго. Більше я про це не буду говорити. Як здоров'я дружини? І... передай їй привіт.
Молодий Джоліон поклав на плече батькові руку, а що обидва мовчали, то на цьому епізод скінчився.
Посадивши батька в кеб, молодий Джоліон повернувся до вітальні й став біля того вікна, де щойно стояв, дивлячись на садок, старий Джоліон. Він намагався усвідомити, що означає для нього ця подія, і, походячи з форсайтівського кореня, вже бачив у своїй уяві нові обрії, які відкривала йому власність: довгі роки нестатків не виснажили його природних інстинктів. Із надзвичайною практичністю він думав про подорожі, про нові вбрання для дружини, про освіту дітей, про поні для Джоллі, про тисячі інших речей; але разом з усім тим він думав і про Босіні та його кохану, і про уривчасту пісню дрозда: «Радість — горе! Чия — чиє?»
Давнє минуле — болюче, сповнене муки й пристрасті чудове минуле, що його не повернеш ні за які гроші, що його пекучої радості вже ніколи не зазнаєш,— знову ожило в його уяві.
Коли прийшла дружина, молодий Джоліон підійшов до неї, обняв і довго стояв мовчки, заплющивши очі, пригортаючи її до грудей, а вона дивилася на нього здивованим, відданим, недовірливим поглядом.
IV. У ГЛИБИНУ ПЕКЛА
Наступного ранку після тієї ночі, коли Сомс нарешті ствердив свої права і вчинив як належить справжньому мужчині, він снідав на самоті.
Снідав він при газовому світлі, бо місто вгорнулося, наче у величезну ковдру, в такий густий листопадовий туман, що з вікна їдальні насилу можна було розгледіти дерева в сквері.
Їв Сомс спокійно, без поспіху, але часом у нього з'являлося таке відчуття, наче шматок не лізе йому в горло. Чи слушно вчинив він, піддавшися цієї ночі почуттю нестерпного голоду і зламавши Опір, який так довго чинила йому жінка, що є його законною дружиною і подругою життя?
Його переслідував спогад про обличчя Айріні, від якого він, заспокоюючи її тієї ночі, марно силкувався відірвати її руки, спогад про страшні приглушені ридання, яких йому ніколи не доводилося чути,— вони й тепер лунали в його вухах; його переслідувало дивне почуття сорому й каяття, що охопило його тоді, коли він стояв і дивився на неї при світлі єдиної свічки, перш ніж мовчки вийти з кімнати.
А тепер йому самому було дивно, як це він зважився на такий вчинок.
Два дні тому, на обіді у Вініфред Дарті, він сидів за столом поруч із місіс Мак-Ендер. Звернувши на нього гострий погляд своїх зеленкуватих очей, вона сказала:
— Ваша дружина й містер Босіні, здається, стали великими друзями?
Сомс не зволив запитати її, що вона хоче цим сказати, і поринув у похмуру задуму.
Її слова роз'ятрили в ньому шалені ревнощі, які, з властивою для цього інстинкту хворобливістю, перейшли в іще шаленіше жадання.
Без спонуки, яка таїлася в словах місіс Мак-Ендер, він навряд чи зважився б учинити те, що вчинив. Нічого б не сталося, якби не ця спонука та якби він не захопив дружину зненацька уві сні, коли вона випадково забула замкнути двері своєї кімнати.
Сон розвіяв його сумніви, але вранці вони постали перед ним знову. Сомс тішився тільки однією думкою: ніхто про це не довідається: такого вона нікому не зважиться розказати.
І коли, взявшись за листи, він зрушив колісницю щоденного ділового життя, яка так нагально потребувала мастила ясної практичної думки, всі ті страхітливі сумніви почали видаватися йому куди менше вартими уваги. Їй-право, випадок зовсім дріб'язковий; в романах жіноцтво збиває з цього приводу бучу; але з тверезого погляду розсудливих чоловіків, світських людей, що їх часто удостоюють похвали на засіданні шлюборозлучного суду,— з їхнього погляду він вчинив, як і належить, щоб підтримати святість шлюбу, не дав дружині порушити її подружнього обов'язку, а може, якщо вона й досі зустрічається з Босіні, втримав її від... Ні, він зовсім про це не шкодує.