Вогнем i мечем. Том другий

— Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! — сказав малий рицар. — Його з ходу покласти — хо-хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.

— А що, незле! — самовдоволено вигукнув Заглоба. — Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай-бея…

— Тугай-бей живий лишився, — перебив його поручик, — я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.

— Усе одно, — сказав Заглоба, — не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали…

— Ліпше б ти, добродію, не згадував, — озвався литвин.

— Що сказано, те сказано, — відповів Заглоба. — Я волів би не згадувати, але говоритиму далі… Отже, пан Підбип’ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos[72], добре їм лишив би ім’я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?

— Був один доблесніший за усіх нас рицар, — мовив пан Лонгінус, — але імені його ніхто не знає і не пам’ятає.

— Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? — спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.

— Ні, не в давнину, брате, — це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, — відповів литвин.

— А я чув, що це було під Пуцком, — утрутився пан Міхал.

— І все-таки король вирвався і втік, — зауважив Скшетуський.

— Авжеж! Я дещо про це знаю, — мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, — я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив… Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!

— Виходить, це ти, добродію, здолав Густава Адольфа? — спитав Володийовський.

— Чи ж я тобі колись хвалився, пане Міхале?.. Та нехай уже цей випадок піде у небуття, мені й сьогодні є чим похвалитися — навіщо давнє згадувати!.. Страшенно після цієї юшки бурчить у животі — що більше в ній сиру, то дужче бурчить. Я б залюбки з’їв винної юшки, хоч, хвалити Бога, що й ця є, бо скоро, либонь, і цього не буде… Ксьондз Жабковський мені казав, що з харчами у нас сутужно, а він тим паче непокоїться, бо живіт у нього, як клуня. Славний він бернардинець! Я його страх як полюбив. Він більше жовнір, аніж чернець. Не дай Боже комусь у пику затопить — хоч зараз труну замовляй.