Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Горе тобі! — повторили понурі голоси.
— Горе вам! — відповів Хмельницький.
Так вони розмовляли, і грізні, як гуркіт грому, були їхні розмови… Нарешті Хмельницький заточився і впав на купу вкритих килимами овечих шкур у кутку шатра.
Полковники стояли над ним понуривши голови. Мовчання тривало довго. Та ось гетьман підвів голову і хрипло вигукнув:
— Горілки!..
— Не питимеш! — гаркнув Виговський. — Хан пришле по тебе.
А в цей час хан перебував за милю від бойовища, не знаючи, що там діється. Ніч була спокійна і тепла; хан сидів біля шатра, оточений муллами й агами, і в очікуванні вістей їв фініки зі срібної таці, а часом, дивлячись на всипане зорями небо, бурмотів:
— Магомет Росуллах…
Аж ось на змиленому коні прискакав засапаний, забризканий кров’ю Субагазі. Зіскочивши з сідла і швидко наблизившись, він заходився бити поклони, чекаючи запитання.
— Говори! — мовив хан, напхавши рот фініками.
Слова вогнем обпікали губи Субагазі, але, не сміючи порушити обряду без перелічування титулів, він, не перестаючи бити чолом, почав так:
— Наймогутніший хане всіх орд, онуче Магомета, самодержавний володарю, мудрий державцю, щасливий державцю, володарю родоводу, що славиться від сходу до заходу, володарю квітучого родоводу…
Тут хан махнув рукою і зупинив його. Побачивши на обличчі Субагазі кров, а в очах біль, жаль і розпач, він виплюнув непережовані фініки на долоню й віддав їх одному із мулл, котрий узяв їх з ознаками надзвичайної шаноби і відразу ж почав жувати, а хан промовив:
— Говори, Субагазі, швидко і мудро: чи взято табір невірних?
— Аллах не дав!
— Ляхи?
— Звитяжці.
— Хмельницький?
— Розгромлений.
— Тугай-бей?
— Поранений.
— Немає Бога, крім Бога! — сказав хан. — Скільки вірних пішло у рай?
Субагазі підвів очі й показав скривавленою рукою на всіяне зорями небо.
— Скільки оцих зірок біля ніг Аллаха, — відповів урочисто.
Жирне ханове обличчя спаленіло: гнів закипав у нього в грудях.
— Де цей пес, — запитав він, — котрий обіцяв мені, що сьогодні ми спатимемо у замку? Де ця отруйна змія, котру Аллах моєю ногою розтопче? Нехай стане переді мною і відповість за свої огидні обіцянки.
Кілька мурз мерщій подалися по Хмельницького, хан же поволі вгамовувався і нарешті промовив:
— Немає Бога, крім Бога!
Відтак звернувся до Субагазі:
— Субагазі! У тебе на обличчі кров!
— Це кров невірних, — відповів воїн.
— Розкажи, як ти пролив її, потіш наш слух мужністю вірних.
І Субагазі заходився в подробицях оповідати про хід битви, вихваляючи мужність Тугай-бея, Калги і Нурадина; не змовчав він і про Хмельницького, і, звісно, славив його так само, як і інших, пояснюючи причину поразки тільки волею Божою і запеклістю невірних. Одна деталь уразила хана в його оповіді, а саме та, що на початку битви у татар зовсім не стріляли і що князівська кіннота ударила по них аж тоді, коли вони їй заступили дорогу.
— Аллах!.. Вони не хотіли зі мною війни, — мовив хан, — але тепер уже пізно…
Так воно насправді й було. Князь Ієремія на початку битви заборонив стріляти в татар, аби переконати жовнірів, що перемови із ханом уже почалися й ординці лише про людське око стають на бік черні. Тільки згодом мимохіть довелося зітнутися і з татарами.
Хан кивав головою, міркуючи в цю мить, чи не краще було б, поки не пізно, повернути зброю супроти Хмельницького, коли це враз перед ним постав сам гетьман.
Він був уже зовсім спокійний і наблизився з гордо піднятою головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на обличчі в нього були хитрість і відвага.
— Підійди, зраднику, — мовив хан.
— Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, котрому ти обіцяв допомагати не лише у щасті, а й у біді, — відповів Хмельницький.
— Іди ночуй у замку! Іди витягай за барки ляхів з окопів, як мені обіцяв!
— Великий хане усіх орд! — сильним голосом відповів Хмельницький. — Ти могутній, і після султана наймогутніший на землі! Ти мудрий і сильний, але чи можеш ти пустити стрілу з лука аж до зірок або зміряти глибину моря?
Хан здивовано глянув на нього.
— Не можеш, — говорив дедалі гучніше Хмельницький. — Отак і я не зміг передбачити Яреминих пихи й зухвальства! Чи міг я подумати, що він не стане перед тобою, великим ханом, на коліна, що не упокориться тільки від твого вигляду, не вдарить перед тобою чолом, а на тебе самого підніме свою зухвалу руку, проллє кров твоїх вояків і з тебе, могутнього володаря, як з останнього із твоїх мурз, збиткуватися стане? Чи смів я так подумати і цим зневажити тебе, котрого шаную і люблю?