Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Еге ж! — згодився малий рицар. — Я вам, добродії, ще не розповів, що учворив цієї ночі ксьондз Яскульський. Усівся він у тому бастіоні, що праворуч від замку, і дивився на битву. А треба вам сказати, що він добряче із гвинтівки стріляє. От сидить він там із Жабковським і каже йому: «Я в козаків не стрілятиму, християни все-таки, хоч і грішать перед Богом, але в татар, каже, не можу втриматися!» — і як почав палити, так, здається, за всю битву з півкопи уклав.
— Аби все духовенство було таке! — зітхнув Заглоба. — А то наш Муховецький лише руки до неба здіймає та плаче, що стільки крові християнської проливається.
— Це ти, ваша милость, надаремне так кажеш, — поважно мовив Скшетуський. — Ксьондз Муховецький — святий чоловік, і найліпший цьому доказ, що хоч він за двох інших не старший, вони перед його чеснотою голову схиляють.
— А я й не заперечую його побожності, — відповів Заглоба, — навіть думаю, що він і самого хана зумів би навернути в істинну віру. Ой, милостиві панове! Сердиться, напевно, його ханська могутність, аж воші на ньому зі страху перевертаються! Якщо дійде справа до перемов, поїду і я з комісарами. Ми давно один одного знаємо і колись він дуже мене любив. Може, згадає.
— На перемови, напевно, Яницького пошлють, він по-татарському, як по-польському говорить, — сказав Скшетуський.
— І я так само, а з мурзами й узагалі запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, щоб мати гарних нащадків, але я тоді був молодий і конвентів зі своєю невинністю не укладав, як його милість Підбип’ята із Мишікишок, отож і наброїв у них там чимало.
— Слухати гидкої — мовив пан Лонгінус, опустивши очі.
— А ваша милость як шпак учений: тільки й знай те саме товче. Недарма кажуть, що литва-ботва людської мови ще як слід не навчилася.
Подальшу розмову перебив гомін, що долинув із-за стін шатра, — тож рицарі вийшли поглянути, що діється. Безліч жовнірів стояли на валу, оглядаючи околиці, які за ніч значно змінилися і далі мінялися на очах. Козаки теж не марнували часу після останнього штурму: вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні й потужні, яких не було у польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й рови; здалеку здавалося, що поле всіяне тисячами кротовин. Уся полога рівнина була ними вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля і всюди аж кишіло заклопотаним людом. На перших валах мигтіли вже червоні козацькі шапки.
Князь теж стояв на валу зі старостою красноставським та паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бельський у далекоглядну трубу спостерігав за роботами козаків і говорив коронному підчашому:
— Супротивник починає регулярну облогу. Бачу, нам доведеться відмовитися від окопної оборони і перейти до замку.
Почувши ці слова, князь Ієремія, нахилившись зверху до каштеляна, сказав:
— Нехай нас Бог боронить від такої помилки, бо це все одно, що з доброї волі у капкан полізти. Тут нам перемогти або вмерти.
— І я так гадаю, хоч би й довелося щодня по одному Бурляю вбивати, — втрутився у розмову пан Заглоба. — Від імені усього війська протестую проти думки ясновельможного каштеляна бельського.
— Це справа не вашої милості! — мовив князь.
— Помовч, добродію! — шепнув Володийовський, смикнувши шляхтича за рукав.
— Ми їх у цих схованках передушимо як кротів, — не вгамовувався Заглоба, — а я прошу у вашої князівської ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Знають вони мене добре, нехай узнають іще краще.
— На вилазку?.. — здивувався князь і наморщив брови. — Стривай-но, ваша милость… Ночі звечора бувають темні…
І тут він звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського і рейментарів:
— Прошу ваших милостей на раду.
І спустився з валу, а за ним слідом уся старшина.
— На милість Божу, що ти, добродію, робиш? — докірливо сказав Володийовський Заглобі. — Ти що, служби й дисципліни не знаєш, що втручаєшся у розмову старших? Князь ласкавий чоловік, але у воєнний час із ним жарти кепські.
— Дарма, пане Міхале! — відповів Заглоба. — Пан Конецпольський-батько суворий був як лев, але до моїх порад завше дослухався, і нехай мене зараз вовки з’їдять, якщо хто скаже, що не завдяки моїм підказкам він двічі розгромив Густава Адольфа. Ніде правди діти: умію я з панами говорити! От хоч би й зараз: ти завважив, як князь obstupuit[73], коли я йому про вилазку сказав? А якщо Бог пошле нам вікторію, чия це буде заслуга? Може, твоя?
73
Був здивований (лат.).