Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
XX
Абат Фожа поклав руку на плече Марти.
— Що ви тут робите? — спитав він. — Чому ви не лягли спати?.. Я ж заборонив вам чекати мене.
Вона здригнулася і, ніби отямившись, пробелькотіла:
— Я думала, що ви повернетесь раніше. Я заснула. Роза, певно, приготувала чай.
Але священик, покликавши Розу, вичитав їй за те, що вона не умовила господиню лягти. Він говорив владним тоном, що не терпить заперечень.
— Розо, подайте чай панові кюре, — сказала Марта.
— Ет! Не треба мені чаю! — гнівно крикнув він. — Лягайте зараз же. Це смішно! Я вже не хазяїн сам собі… Розо, посвітіть мені.
Куховарка провела його до сходів.
— Пан кюре добре знає, що я в цьому не винна. Пані дуже дивна… Вона зовсім хвора, але не може лишитися й на годину в своїй кімнаті. Все тиняється з кутка в куток, задихається, а метушиться без пуття, аби тільки метушитися. Повірте, я від цього найбільше терплю, весь час вона плутається у мене під ногами, тільки заважає мені… А потім як упаде на стілець, то вже надовго… Сидить і дивиться перед себе перелякано, наче бачить якесь страхіття… Я їй десять разів казала сьогодні ввечері, що вона розгніває вас, коли не піде нагору. Та вона ніби й не чула.
Священик взявся за поруччя, не відповідаючи. Вгорі перед дверима Трушів він простяг руку, наче хотів стукнути у двері кулаком. Але співи припинились, з гуркоту стільців він зрозумів, що гості вже виходили, і поквапився увійти до себе. І справді, Труш майже одразу почав спускатися по сходах з двома приятелями, яких підібрав під столиками в якомусь брудному шинку; він кричав, що вміє поводитись і йде проводжати їх. Олімпія нахилилася вниз і сказала Розі:
— Замкніть двері, він не повернеться до ранку.
Вона не могла приховати від Рози поганої поведінки свого чоловіка, і та її дуже жаліла. Роза засунула двері, буркочучи собі під ніс:
— От і виходьте заміж! Чоловіки або б’ють вас, або тягаються з шльондрами… Ні, краще вже жити так, як я.
Повернувшись назад, вона побачила, що її господиня, як і раніше, сидить на стільці в якомусь скорботному заціпенінні, втупивши очі в лампу. Вона розбуркала її і повела нагору покласти в ліжко. Марта стала дуже полохливою. Вона казала, що бачить уночі яскраве світло на стінах, чує голосні удари у себе в головах. Роза тепер спала в сусідній кімнатці, звідки прибігала заспокоїти її, як тільки вона застогне. Цієї ночі вона ще роздягалась, коли почула, що Марта хрипить, і знайшла її серед скинутих на підлогу ковдр з виряченими від німого жаху очима; вона притискала до рота кулаки, щоб не закричати. Роза почала умовляти її, як дитину, відсуваючи завіси, заглядаючи під меблі, присягаючись, що вона помилилась, що в кімнаті нікого немає. Такий переляк закінчувався каталепсичним припадком; Марта лежала на подушці, як мертва, закотивши очі.
— Вона мучиться через пана, — бурмотіла куховарка, лягаючи нарешті в ліжко.
Другого дня мав прийти лікар Порк’є. Він регулярно двічі на тиждень приходив провідати пані Муре. Він поплескував її по долоні і повторював з властивим йому лагідним оптимізмом:
— Повірте, люба пані, все минеться… Ви ще трошки кашляєте, правда? Це просто задавнена простуда, ми вилікуємо її мікстурою.
Вона поскаржилась на нестерпні болі в спині і в грудях, не зводячи з нього очей, намагаючись прочитати в його обличчі, в усій його постаті те, чого він не договорював.
— Я боюсь збожеволіти! — вихопилось у неї разом з риданням.
Він, усміхаючись, почав заспокоювати її. Поява лікаря завжди лякала її, вона боялася цієї людини, такої ввічливої і лагідної. Часто вона забороняла Розі впускати його, кажучи, що вона не хвора, що їй не треба постійно бачити у себе лікаря. Роза знизувала плечима і все-таки впускала лікаря. Але він сам перестав говорити їй про її хворобу і, здавалось, відвідував її просто з чемності.
Виходячи, він зустрів абата Фожа, який ішов до церкви св. Сатюрнена. Коли священик спитав його про здоров’я пані Муре, лікар дуже серйозно відповів:
— Наука часом буває безсила, але ласка господня безмежна. Бідолашна жінка пережила велике Нервове зворушення. Я не кажу, що стан її безнадійний, легені ще не дуже сильно уражені, а клімат тут хороший.
І він прочитав цілу лекцію про лікування грудних хвороб в околицях Плассана. Він пише брошуру на цю тему, але не для друку, бо не вважає себе за вченого, а просто для того, щоб прочитати її кільком близьким друзям.