Завоювання Плассана
- Автор: Золя Эмиль
- Серия: Вершини світового письменства #13
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Євгенія Рудинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Завоювання Плассана». Краткое содержание книги:
Увечері товариство пана Растуаля зійшлося з товариством пана Пекера де Соле, щоб відсвяткувати перемогу в маленькій вітальні супрефектури, яка виходила вікнами в садок. Пили чай. Велика перемога, здобута того дня, остаточно з’єднала обидва гуртки. Всі постійні відвідувачі були сьогодні тут.
— Я не був у постійній опозиції ні до одного уряду, — заявив пан Растуаль, простягаючи руку за печивом, яке йому передавав пан Пекер де Соле. — Магістратура не повинна цікавитися політичною боротьбою. Я мушу визнати, що Імперія вже зробила дуже багато і покликана зробити ще більше, якщо йтиме і далі шляхом справедливості і свободи.
Супрефект уклонився, наче цю похвалу було адресовано особисто йому. Пан Растуаль напередодні прочитав в «Урядовому віснику», що його сина Северена призначено помічником прокурора у Фавероль. Багато говорили також про заручини Люсьєна Делангра із старшою панною Растуаль.
— Так, ця справа вирішена, — пошепки відповів пан де Кондамен пані Палок, що спитала його про це. — Він вибрав Анжеліну, хоч, здається, більше хотів Аврелію. Але йому дали зрозуміти, що не можна видати заміж молодшу раніше від старшої.
— Анжеліну, ви певні? — уїдливо прошепотіла пані Палок. — Мені здавалося, що Анжеліна схожа…
Інспектор лісного відомства, всміхаючись, приклав пальця до губів.
— Зрештою, хай буде як буде, правда? Віднині зв’язок між двома родинами стане міцнішим… Тепер всі ми друзі. Палок чекає ордена. Я вважаю, що все йде чудово…
Пан Делангр прибув дуже пізно. Його зустріли справжньою овацією. Пані де Кондамен щойно сповістила лікаря Порк’є про призначення його сина Гільйома начальником пошти. Вона щедро розсипала приємні новини: казала, що абат Бурет буде на той рік старшим вікарієм монсеньйора, обіцяла сан епіскопа абатові Сюрену перш, ніж йому мине сорок років, а пана Мафра повідомила, що він матиме орден.
— Бідолашний Бурде, — сказав, зітхнувши, пан Растуаль.
— Ет! Нема чого його жаліти, — весело вигукнула пані де Кондамен. — Я беру на себе заспокоїти його. Палата депутатів зовсім не його справа. Йому потрібна префектура… Скажіть Бурде, що з часом йому знайдуть префектуру.
Товариство розвеселилось. Люб’язність красуні Октавії, її бажання зробити кожному щось приємне викликали у всіх захоплення. Справді, вона поводилась як господиня у супрефектурі. Вона панувала тут. І вона знов-таки дала кілька практичних порад панові Делангру щодо місця, яке він мав зайняти в законодавчих зборах. Вона відвела його набік і запропонувала познайомити його з впливовими особами, що він сприйняв з великою вдячністю. Перед одинадцятою годиною пан де Кондамен запропонував зробити в саду ілюмінацію. Але його дружина трохи охолодила запал гостей, зауваживши, що це не зовсім зручно, бо могли б подумати, ніби тут глузують з міста.
— А як же абат Феніль? — раптом спитала пані де Кондамен абата Фожа, відводячи його у віконну нішу. — Я зараз згадала його. То він і пальцем не поворухнув?
— Абат Феніль людина розумна, — відповів з тонкою усмішкою священик. — Йому дали зрозуміти, що віднині він не повинен займатися політикою.
Серед усіх цих бурхливих радощів один тільки абат Фожа лишався серйозним. Перемога далася йому нелегко. Базікання пані де Кондамен втомлювало його; самовдоволення цих дрібних честолюбців викликало у нього зневагу. Спершись на камін, він, здавалось, марив, втупивши очі в далечінь. Він був тепер володарем; йому вже не треба було приборкувати свої інстинкти, він міг простягти руку, схопити місто і змусити його тремтіти. Його висока чорна постать наповнювала всю вітальню. Помалу-малу крісла наблизились до нього, утворюючи коло. Мужчини чекали, що він висловить своє задоволення, жінки благально дивились на нього очима покірних рабинь. Але він, різко розсунувши коло, перший пішов, холодно попрощавшись.
Повернувшись у будинок Муре через тупик Шевільйот і сад, він побачив у їдальні Марту; дуже бліда, вона сиділа на стільці коло стіни і безтямними очима дивилася на чадну лампу. Нагорі Трупі приймав гостей; він наспівував якусь шансонетку, а Олімпія і гості акомпанували йому, стукаючи держаками ножів об склянки.