Завоювання Плассана

— Що це ви там ховаєте, мамо? — спитав якось увечері абат, входячи в її кімнату, бо почув шум від пересування скрині.

Вона щось забелькотіла. Але він зрозумів і страшенно розгнівався.

— Який сором! — закричав він. — Ви стали злодійкою! А що було б, якби вас спіймали? Я б зробився посміховищем усього міста!

— Це для тебе, Овідію, — пробурмотіла вона.

— Злодійка! Моя мати — злодійка! Ви, може, думаєте, що я теж краду, що я приїхав сюди, щоб красти, і моє честолюбство в тому і полягає, щоб вивідувати, що погано лежить, і красти? Господи, якої ж думки ви про мене? Нам доведеться, мамо, розлучитися, якщо ми не розуміємо одне одного.

Ці слова страшенно вразили стару жінку. Вона стояла навколішках перед скринею; тепер вона сіла на підлогу, бліда, задихаючись, простягаючи до нього руки. Нарешті, трохи отямившись, вона заговорила:

— Це все для тебе, дитино моя, для тебе одного, присягаюсь тобі… Я тобі казала: вони забирають усе, вона все виносить у своїх кишенях. Ти не матимеш і грудки цукру… Ні, ні, я не візьму більш нічого, якщо це тебе дратує; але ти залишиш мене коло себе, правда ж? Ти залишиш мене?..

Абат Фожа не хотів нічого обіцяти, поки мати не покладе всього, що вона взяла, на місце. Протягом майже цілого тижня він сам стежив за тим, як випорожнялася нишком скриня; він дивився, як вона накладала кишені, і чекав, коли вона повернеться для другої ходки. З обережності він дозволяв їй ходити лише двічі за вечір. У старої жінки краялося серце від кожної речі, яку вона повертала, вона не сміла плакати, хоч очі її були повні сліз і руки тремтіли більше, ніж тоді, коли вона спорожняла хазяйчині шафи. Але вона дійшла до краю, коли на другий же день пересвідчилась, що її дочка Олімпія кожну річ, яку вона клала на місце, зараз же за її спиною брала собі. Білизна, харчі, недогарки свічок тільки переходили з однієї кишені у другу.

— Я нічого більше не віднесу, — сказала вона синові, обурена цим непередбаченим ударом. — Це даремно, твоя сестра підбирає все, тільки-но я відійду. Ах, негідниця! Це все одно, що віддати їй усю скриню. Там, нагорі, у неї вже, певно, цілий скарб!.. Я благаю тебе, Овідію, дозволь мені не відносити того, що лишилось. Для хазяйки все це однаково вже пропало.

— Моя сестра хай лишається такою, якою вона є, — спокійно відповів священик, — але я хочу, щоб моя мати була чесною жінкою. Ви мені більше допоможете, коли не робитимете таких речей.

Вона мусила віддати все, але відтоді пані Фожа пройнялася лютою ненавистю до Трушів, до Марти, до всієї домівки. Вона говорила, що настане час, коли їй доведеться захищати Овідія від усіх цих людей.

А Труші тепер панували в домі, як справжні хазяї. Вони остаточно завоювали його, проникли в найдальші кутки. Єдине, що лишалося незайманим — це кімнати абата. Вони боялися тільки його. Проте це не заважало їм запрошувати до себе гостей, влаштовувати «гулянки», які тривали до другої години ночі. Гільйом Порк’є приходив з цілою зграєю юнаків. Олімпія, незважаючи на свої тридцять сім років, поводилася досить фривольно, і не один з цих недавніх школярів обіймав її без церемонії, а вона, дуже задоволена, весело реготала, ніби її лоскотали. Будинок став для неї раєм. Труш сміявся, глузував з неї, коли вони були самі, він казав, що знайшов у неї між спідницями учнівський ранець.