Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
— А земля в колгоспі чия? Хто її здавав? Його батько чи його дід? Кого на неї наймати? Японця, у якого бракує землі? Не правильно, Михайловичу, в нас тут закручено. Десь хтось спеціально шкодить. Якийсь диверсант…
— Ай, діду! У нас диверсантів стільки… В кожному науково-дослідному інституті. Якщо впровадити все, що вони видумують, — не треба атомної бомби, нашестя саранчі чи всесвітнього потопу…
— А ти мені скажи: куди керівництво дивиться?
— Вибачте, діду, по-моєму, ви вчора сварилися з бабою?
Дід витріщивися.
— Точно. Сварився. А ти звідкіля знаєш?
— Розвідка, діду. Розвідка.
— Бач, які люди. Вже й це донесли…
— То за що ви сварилися?
— Та-а. Воно тобі треба, чуже горе…
— А все-таки? Цікаво.
— Взяла косу. Пішла вкосити трави. Так покосила. І камінці, і кілочки всі в землі познаходила. З коси пилку зробила…
— За це й сварили? Хвалити треба. Що сама за косу взялася.
— Не бабське це діло. Має піч — хай глядить у неї. П’ятдесят років товкмачу, і все одно заносить…
— П’ятдесят років. Бачите. П’ятдесят років ви не можете перевиховати одну бабу. Свою. Не можете знайти з нею спільної мови в усьому. А в державі — скільки мільйонів. І багатьох-пребагатьох, очевидно, не на своє місце поставлено. Беруться вони не за своє діло. Хоча й з добрими намірами. Хіба керівництво може скрізь додивитися? Якщо кожна людина не буде дивитися сама собі в душу. І звіряти її з душею народу, з душею держави. Та й душу держави за п’ятдесят років не виховаєш…
— Ти, Михайловичу, хитро закрутив, але трохи не в той бік. Звичайно, держава велика, людей багато. За усіма не вгледиш. Треба, як ти кажеш, щоб кожен звіряв свою душу з душею народу. А ти мені скажи, що таке душа народу, душа держави? І чи та душа має якесь конкретне визначення, якусь сталу оболонку? Чи не часто ми ту оболонку міняємо? І дивишся: вчора була душа, а нині вже не душа. Колись я вчив дітей історії. Окремі історичні факти до війни трактувалися по-одному, а після війни — зовсім по-іншому. А правда — тільки одна…
— Історія також на місці не стоїть. Знаходяться нові документи…
— Або пропадають старі…
— Якщо старі заважають жити по-новому…
— Я мислю, Михайловичу, що душа народу, як ти кажеш, має бути однією, постійною впродовж усього його життя. Як серце, як голова. А в основі тієї душі — здоров’я, традиції культура. Народ без традицій, то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить. Ти зауважив, що коли починаються нові війни, завжди піднімають старих героїв? Кожен з нас, сидячи в окопах чи йдучи в атаку, мав перед очима свою хату, своє село. Оце була моя душа… І так в кожного… І зараз для моєї душі дорога пісня «З чего начинается родина», а не космополітичне блеяння «Мой адрес не дом и не улица»…
— То що ви хочете сказати?
— Хочу сказати, що за помилки політичні ми розплачуємося економічно. Бере, припустім, Костиків Вітька у руки чемодан і каже: «Мой адрес — Советский Союз»! Гасає із кінця у кінець. Ніде місця не нагріє. Бо для цього треба мати щось у душі. А в нього, крім свисту саксофона та гупання закордонного бубна, там нічого нема. Ямало-ненецькі національні традиції, куди він подався за легким хлібом, у нього не прижилися. Свої розгубив по далеких мандрах. І тепер скрізь твердить: «Я — русский». А яку користь має російський народ від цього пристосуванця? Він збагатить його традиції, його культуру, його душу? При першій нагоді він наплює у неї, як наплював у душу свого народу. Пристосуванець ніколи нікому добра не приносив. А скільки ми виховали таких пристосуванців?
Усіх рангів і всяких категорій? І вони на жодному грунті не приживуться. Крім грунту користолюбства і утробної вигоди…
— Як же тоді, по-вашому, термін «радянський народ»?
— Радянський народ має складатися з духовно здорових, духовно повноцінних усіх народів, а не духовно кастрованих. Інакше це буде не народ, а стадо пристосуванців…
За тином появився Гаврюша:
— Що робиш, Михайловичу?
— Вростаю в землю… Поки що корінцями яблунь…
— Дід Затірка допомагає?
— В основному консультую, — зауважив дід.
— Як діла, Михайловичу? — спитав знову Гаврюша.
— Де?
— На іскуственном фронті.
— Як і на всіх фронтах.
— Крадуть? Ге?..
На в’язові сидить повнощокий місяць. Цвіркун наполегливо свердлить кущ бузини. Курочка на лавочці під яблунею. І так йому хочеться, щоб поруч була Люня.
Тоді на сорок дев’ятому кілометрі думав: «Експромтом прийшло, експромтом піде».