Чоловіки, що ненавидять жінок

— Ну і як тобі?

— Що?

— В’язниця.

Мікаель розсміявся:

— Ти повіриш, якщо я скажу, що це було щось ніби сплаченої відпустки, під час якої я мав змогу думати і писати?

— Безумовно. Я не думаю, що в’язниця дуже відрізняється від монастиря, а в монастир люди завжди йшли, щоб розвиватися.

— Ну, можна, либонь, і так сказати. Сподіваюсь, у тебе не виникло проблем через те, що твій татко сидів у в’язниці?

— Зовсім ні. Я тобою пишаюся і не пропускаю нагоди похвалитися тим, що ти сидів за свої переконання.

— Переконання?

— Я бачила по телевізору Еріку Берґер.

Мікаель сполотнів. Він навіть не подумав про доньку, коли Еріка викладала їхню стратегію, і Пернілла очевидячки гадала, що він чистий, як щойно натрушений сніг.

— Пернілло, я не був невинний. На жаль, я не можу обговорити з тобою те, що сталося, але мене засудили не помилково. Суд виходив з того, що почув під час процесу.

— Але ти ніколи не розповідав своєї версії.

— Ні, бо не можу її довести. Я зробив колосальну помилку і тому був змушений сісти у в’язницю.

— Гаразд. Тоді скажи мені — мерзотник Веннерстрьом чи ні?

— Він один з найбрудніших мерзотників, з якими мені доводилося мати справу.

— Чудово. Мені цього досить. У мене є для тебе подарунок.

Вона дістала із сумки пакет. Мікаель відкрив його і побачив CD-диск з кращими записами «Юритмікс».[46] Вона знала, що він давно любить цю групу. Мікаель обійняв доньку, притьмом підключив ноутбук, і вони разом послухали «Приємні сновидіння».

— Що ти збираєшся робити в Шеллефтео? — спитав Мікаель.

— Там у літньому таборі біблейська школа громади «Світло життя», — відповіла Пернілла, ніби нічого природнішого і бути не могло.

Мікаель раптом відчув, як у нього заворушилося волосся на голові.

Він усвідомив, які схожі його донька і Харієт Ванґер. Перніллі шістнадцять років, стільки ж було і Харієт, коли та зникла. Обидві росли без батьків, обох потягнуло до релігійних сект: Харієт — до місцевої громади п’ятдесятників, а Перніллу — до відгалуження чогось, приблизно такого ж безглуздого, як «Світло життя».

Мікаель до пуття не знав, що йому робити з цікавістю до релігії, що раптом прокинулася в доньки. Він боявся втручатися, щоб не порушити її право самій вибирати собі шлях. У той же час «Світло життя», безперечно, належало до таких громад, про які вони з Ерікою, не вагаючись, охоче опублікували б у «Міленіумі» принизливий репортаж. Мабуть, йому варто принагідно обговорити це питання з матір’ю Пернілли.