Листя землі. Том 1

І прийшла Уляна у Мрин, на вулицю прийшла, де дім Листопадів. І провела її челядка у вітальню, до пані Дарини, бо в домі ще спочивали. Дарина за маленьким столиком сиділа, перебирала новорічні вітальні листівки. Раділа вона завжди Уляні, коли та з'являлася, і цього разу усміхнулася лагідно: «Рано ти, Уляно, щедруєш сьогодні, бо ще не вечір. Але для такої гості поріг моєї господи ніколи високий не буває». І одказувала їй Уляна Несторка так: «Буває врем'я, пані Дарино, коли уранні — уже смурніє на вечір і заходиться на ніч темну, хоч думають людяки, що день попереду». Але сповнена була віри світлої у прийдешнє Дарина, бо рік тільки починався. І промені сонячні з-за Мар’їного гаю шибки золотили. І грона калини на білосніжній ваті, між віконних рам двійних, утеплених на зиму, гранатово око тішили. А блакитні, з птахами чудернацькими, кахлі грубки затишним теплом у кімнату дихали. І казала Дарина: «Се у Пакулі, од Чортового болота і болота Замглай на вас, пакульчан, хмурістю віє. У мене самої, коли буваю в помісті об таку пору чи восени, душа вистуджується і думки невеселі про літа мої, уже чималі, у голову приходять. А в світі широкому — розвиднюється нині, і маємо добру надію на щасливий завтрашній день». І читала гості з Пакуля Дарина, що їй пишуть у листівках новорічних звідусіль. А писали й справді, що рік новий обіцяється бути радісним для людей, як ніякий інший. І наказала господиня челядці внести самовар. І з'явився з глибини дому господар — Дмитро Костянтинович. І впурхнула До вітальні, наче синичка, Богдана, найменша дочка Дарини, ще гімназистка. Тільки вона й залишалася біля батьків, старших четверо розлетілися по світах, як насіння кульбаби по леваді.

І пили вони чай. А Уляна — коржиками міськими посмакувала, бо не пила вона чаю, відколи пішла з помістя, од Опанаса, покійного давно, а пила лише узвар та воду джерельну, з криниці Семирозумової. І розпитували господарі про новини пакульські, бо рідко тепер у село заявлялися, не вельми родичались із молодими Журавськими, дітьми Опанаса та Наталі, що в помісті хазяїнували. Розказувала Уляна, хто із сільських помер, хто одружився, про своїх — Кузьму та Марусину — розказувала. А як залишилися знову удвох з Дариною і згадали ноги Улянині про засніжену дорогу назад, у Пакуль, а ще ж і гостинця дітям треба купити на ринку, у жидівських лавочках, мовила Уляна: «Не хотілося мені, Дарино Михайлівно, дякувати за солодке пригощення гаданням лихим, не хотілося щедрувати смутно у теплій господі вашій. Але устала зудосвіта і двадцять верст снігів глибоких місила старими ногами своїми, щоб наказа Несторового ісполніть». — «Чийого наказа?» — перепитала господиня. «Нестора, Семирозумом прозваного, чоловіка мого, давно покійного. Бо розмовляла з ним минулої ночі, як ось із вами, хоч скольки годочків уже землі нон не топче. І наказував мені у сні Нестор Семирозум: іди у Мрин, іди у Мрин і перекажи пані Дарині, добрій людяці, усе, що я тобі зараз повідаю. Горісне для людей чесних та розумних врем'я підходить, ой горісне. Уже воно у двері живих стукає, уже воно — на порозі. Тяжко землі од людей стало, стільки їх розплодилося. Притомилася Смерть за косою ходити, уже вона не встигає. І кинула Смерть між люду земного гук німий, щоб помогли в її роботі страшкій, завгодєй[3] помічникам своїм власть над людьми обіцяючи. І знайшлося на землі багато охотників до такої роботи. І підуть вони скоро покоси із люду по світу класти, як із трави — по лугу. І буде той зверху, хто ширший покіс кластиме, хто більше вкосить. Але не знатимуть вони того, тішачись владою над людьми, що слідом за ними сама Смерть ітиме і коситиме нещадно помічників своїх. І поллється кров добрих і злих, праведних і грішних у море одне. І бродитимуть людяки по коліна у крові, і дивуватимуться, одне одного віддаля побачивши, що єстяка ще живі на землі… Так Нестор, Семирозумом прозваний, мені у сні віщував, і я сумну сюю вість вам, пані, переказую, як велено мені». «Чудне і острашливе для уяви людської твоє одкровення од Нестора, апокаліпсис твій пакульський, — стенула плечима, наче змерзла, хоч грубка теплом пашіла, господиня дому, і до вовняної хустки на спинці крісла потяглася рука її,— але до чого тут — я?» — «Бо се ще ж не усе я вам нагомоніла. Бо провів Нестор долонею своєю по очах моїх, і побачила я теє, що луччей живій людяці і не бачити. Спливла куля земна, од крові людської червона, аж крапало з неї, спливла куля земна, як сонце уранні з-за Чорного лісу, над лугами сиволозькими спливає. І йшли ви, Дарино Михайлівно, по тій кулі босоніж, у самій білій одежі, наче уже смерть прийняли, і несли ви на руках дєток своїх малих, а старшенькі — за поділ одежі вашої білої трималися, як на картці, що ви мені колись дарували, на картці, яка тепер на стіні у хатці моїй. І мертві яни усі були, дєткі ваші, од крові червоні, як тая земля, по якій ви ступали…»

«Облиш, Уляно! — скрикнула Дарина. — Забобони це, сни твої та видіння! Не дано людині знати, що завтра буде з нею та іншими, і добре, що не дано!»— «Людині — не дано, се правда, і луччей не знать, аніж знати, тут я теж із вами, пані, згодна. Людині — не дано, а Нестору моєму, Семирозумом ще за життя прозваному, знаття такеє дано. Бо, ще живим будучи, добувся йон на небо і з Богом розмовляв, як ось я з вами. І на тім світі — коло Бога йон, і гортає Книгу днів, як ось ви, пані, книгу паперову гортаєте, бо — грамотні. І гомонів до мене Нестор у сні, як ось я до вас гомоню: іди і скажи пані Дарині, щоб берегла дєток своїх од лихоліття кривавого, яке наступає. Бо не усе, що записано у Книгу днів, неминуче сполняється. Тому і карти не завжди правду кажуть. Перепливе ріку той, хто не вбоїться виру і рук не опустить, хоч і судилося йому утонути».