Людина без властивостей. Том III

Аґаті це сподобалося. Однак неґативне потрактування — нібито з’їжджаються люди лише задля того, щоб чогось не робити, — її не вдовольнило, і по хвилі вона, повертаючись до меблів, замовлених у дорогих поставників, сказала:

 — Усе ж таки я цього до кінця не розумію. Навіщо ж, власне, ти так усе влаштовував, якщо це, на твою думку, була помилка?

Ульріх бачив веселі очі сестри і вдивлявся в її обличчя; над трохи пом’ятою подорожньою сукнею, якої вона ще не перевдягла, це обличчя раптом видалося йому сріблисто-гладеньким і таким навдивовижу реальним, що було від нього однаково й близько, й далеко або що близькість і далекість у цій реальності сходили нанівець, як ото, бува, над сусідським дахом з небесної далини зненацька з’являється місяць.

 — Навіщо я так зробив? — перепитав він, усміхаючись. — Уже й не пригадую. Мабуть, через те, що так само легко можна було зробити й по-іншому. Я не відчував відповідальности. Я мав би менше шансів пояснити тобі, що безвідповідальність, з якою ми тепер живемо, вже б могла бути щаблем до нової відповідальности.

 — Яким чином?

 — Ох, та будь-яким. Ти ж бо знаєш: життя окремої людини — це, мабуть, дише невеличке відхилення в той чи той бік від найімовірнішого середнього значення певного ряду. Ну, і таке інше.

З усього цього Аґата чула лише те, що розуміла.

 — Так і виходить оте «досить мило» та «дуже мило», — промовила вона. — Скоро вже й не відчуватимемо, як гидко живемо. Та часом аж моторошно стає, немовби раптом прокидаєшся від летаргійного сну й бачиш, що лежиш у морзі!

 — А як був обставлений твій дім? — спитав Ульріх.

 — По-міщанському. По-гаґауерському. «Дуже мило». Так само фальшиво, як і твій.

Тим часом Ульріх узяв олівця й накидав ним на скатерці план будинку й новий розподіл кімнат. Він зробив це так легко і швидко, що Аґата, по-хазяйському спробувавши захистити рукою скатерку, спізнилася, й урешті її рука марно лягла на його руку. До ускладнень знов дійшло аж тоді, коли довелося визначати принципи умеблювання.

 — Ось маємо будинок, — стояв на своєму Ульріх, — і треба обставити його по-новому, для нас обох. Але загалом це питання на сьогодні вже застаріло й утратило сенс. «Створити дім» — це однаково що оздобити вітрину, за якою більш нічого немає; нині суспільні й особисті стосунки для власного дому вже не досить міцні, ніхто вже не дістає справжнього задоволення, демонструючи про людське око постійність і сталість. Колись це робили, й кількістю кімнат, прислуги та гостей можна було показати, хто ти такий. А тепер майже всі відчувають, що безформне життя — це єдина форма, яка відповідає різноманітним бажанням і можливостям, що наповнюють життя, і молодь або віддає перевагу голій простоті, що нагадує театр без стільців чи крісел, або мріє про величезні валізи й змагання з бобслею, про тенісні чемпіонати й фешенебельні готелі край автостради з видом на затоку і з тихоплинною музичкою в номерах, яку можна робити й гучнішою, й тихішою.