У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: À la recherche du temps perdu #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Золоті ворота
- ISBN: 978-966-2246-03-2
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону». Краткое содержание книги:
Сванн любив товариство Вердюренів, як усе, що оточувало Одетту і було якоюсь мірою тільки засобом бачити її, розмовляти з нею. Всі розваги, обіди, музичні вечори, ігри, костюмовані вечері, виправи за місто, одвідини театру, навіть рідкісні «великі раути» для «зануд» мали для нього значення лише остільки, оскільки він міг там втішатися присутністю Одетти, розмовляти з Одеттою, тож Вердюрени робили Сваннові безцінний дар, запрошуючи його до себе, — у них, у їхньому гуртку він почувався краще, ніж деінде, і намагався переконати себе, що тут і справді добре і що він усе життя приходив би сюди собі на втіху. Ніколи не зважуючись признатися собі, — з побоювання засумніватися в щирості своїх слів, — що завше кохатиме Одетту, він принаймні намагався припустити, що не перестане одвідувати Вердюренів (таке апріорне припущення викликало менше принципових заперечень з боку його здорового глузду), він уявляв, що надалі зустрічатиметься щовечора з Одеттою; це, може, не те саме, що кохати її вічно, але наразі, допоки він кохав її, йому досить було вірити в те, що він не перестане зустрічатися з нею, — це було все, чого він прагнув. «Яка чарівна атмосфера! — казав він собі. — Власне, це ж бо і є справжнє життя! Наскільки вони всі інтелігентніші, наскільки у них усіх більше художнього смаку, ніж у представників великосвітського товариства! Як щиро ця пані Вердюрен, попри свою екзальтацію, іноді кумедну, кохається в малярстві, в музиці, який у неї фанатизм до мистецтва, як вона любить потішати митців! Людей світських вона уявляє собі хибно, але ж вищий світ уявляє собі художній світ іще хибніше. Може, щодо розумних розмов вимоги у мене не вельми високі, але в товаристві Коттара я почуваю себе дуже добре, хоча його каламбури ні в тин, ні в ворота. А цей художник, хоч який манірний, коли намагається епатувати, — одна з найсвітліших голів, які я тільки знаю. А головне, там почуваєш себе вільно, розкуто, нема ніякого примусу, ніяких церемоній. Так весело у них завжди в салоні! Бігме, за найрідшими винятками, я більше нікуди не стану ходити. Це буде мій осідок, мій отчий дім».
А що високі прикмети, які Сванн приписував Вердюренам, були єдино відблиском того блаженства, яке йому давала у них його любов до Одетти, то ці високі прикмети робилися для нього істотнішими, глибшими, серйознішими в міру того, як зростали його радощі від любови. Пані Вердюрен іноді ущедряла Сванна тим, що тільки й могло бути для нього щастям; якось на вечері, коли він з тривогою помітив, що Одетта розмовляє з одним із гостей більше, ніж з іншими, і, роздосадуваний, зволікав із запрошенням її їхати додому, пані Вердюрен внесла сумир і радість у його душу, спитавши мовби ненароком: «Одетто! Ви ж їдете з паном Сванном, га?»; а коли наближалося літо і він завчасу турбувався, чи не поїде Одетта кудись без нього, чи зможе він, як і раніше, бачитися з нею щодня, а пані Вердюрен запросила їх обох провести літо разом на літниську, то вдячність і особистий інтерес несамохіть проникли в його розсудок і змінили його думки, і він уже вирішив про себе, що пані Вердюрен — жінка шляхетна і щиросерда. Коли хтось із його давніх товаришів по Луврській школі забалакував з ним про витончених і видатних художників, він відповідав: «У сто крат вище ставлю я Вердюренів». І з емфазою, невластивою йому, розжовував свою думку: «Це люди щиросерді, а тільки щиросердість, сказати по щирості, і має в житті вагу, і тільки вона підносить людей. Бачиш, усі люди поділяються на щиросердих і нещиросердих, а я вже досяг того віку, коли треба уже вибирати остаточно, вирішити раз і назавше, кого ми хочемо любити, а кого зневажати, і триматися тих, кого ми полюбили і, щоб надолужити час, марно згаяний з іншими, не розлучатися з ними поки нашого віку. Так ось, — вів далі він з тим самим легким хвилюванням, яке ми спізнаємо, коли навіть не здаючи собі справи висловлюємо якесь твердження не тому, що воно істинне, а тому, що нам приємно висловлювати його, і в нас виникає враження, ніби це не ми, а хтось інший мовить за нас, — жереб кинуто, віднині я любитиму тільки щиросердих і житиму лише в атмосфері щиросердости. Ти питаєш мене, чи справді пані Вердюрен інтелігентна жінка. Можу запевнити тебе, що вона довела мені, яке у неї шляхетне серце, яка у неї висока душа, а тобі має бути зрозуміло, що це можливе при високому напрямі думок. Безперечно, мистецтво вона відчуває тонко. Але найдивовижніше в ній, мабуть, усе-таки не це: навіть у дрібному вона така чуйна до мене, така напрочуд люб'язна й ґречна, така проста в своїй духовній величі, що не можеш не прийти до думки: розуміння життя вона виявляє набагато глибше за всі ваші філософські трактати».