Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
— Знайшов його в себе під матрацом, — пояснив він. — І кілька книжок. Схоже, їх там хтось сховав.
Даріус, читець. Меґі добре пам’ятала, як невисокий худий чоловік зі стосиком книжок поквапно дріботів церквою. Певна річ, це ліхтарик Даріуса. Скільки ж часу тримав його під замком Каприкорн у цій тісній комірчині з голими стінами?
— А в шафі лежала вовняна ковдра, я поклав її тобі на верхнє ліжко, — прошепотів Феноліо. — Я туди не виберусь. Я й спробував був, але ліжко загойдалось, як судно у відкритому морі.
— Я все одно більше люблю спати нагорі. — Меґі втерла рукавом обличчя. Плакати їй перехотілося. Від цього однак пуття ніякого.
Разом із ковдрою Феноліо поклав їй на матрац і кілька Даріусових книжок. Меґі ретельно розклала їх перед собою. Книжки були переважно дорослі: зачитаний до дірок детектив, книжка про змій, книжка про Александра Македонського, «Одіссея». З дитячих книжок тут була тільки збірка казок та «Пітер Пен і Венді», але цю Меґі читала вже разів п’ять, не менше.
За дверима вартовий знов ляскав газетою по стінах, а внизу на вузенькому ліжку неспокійно перекидався з боку на бік Феноліо. Меґі відчувала, що заснути не пощастить. Годі й намагатися. Вона знов окинула поглядом чужі книжки. Суціль замкнені двері. В які ступити? За якими вона забуде про все: про Басту й Каприкорна, про «Чорнильне серце», про себе — про все-все? Вона відклала вбік детектива, потому книжку про Александра Македонського, хвилю повагалась — і взяла «Одіссею». Томик був пошарпаний: Даріус, мабуть, дуже любив читати цю книжку. Він навіть попідкреслював декотрі рядки, а один так сильно, що олівець мало не продірявив наскрізь папір. «Товаришів, однак, він не вберіг, хоч як старався». Меґі нерішуче погортала замацані сторінки, згорнула книжку й відклала вбік. Ні, цю історію вона знала надто добре, і герої в ній лякали її майже так само, як і Каприкорнові люди. Вона втерла сльозу, що зависла на щоці, й провела долонею по решті книжок. Казки… Вона їх не дуже й любила, але книжка мала досить привабливий вигляд. Коли Меґі почала її гортати, сторінки аж хрустіли. Папір був тонесенький, мов калька, й усіяний дрібненькими літерами. Були там чудові картинки з карликами й феями, а в казках розповідалося про могутніх, величезних, як ведмеді, й навіть безсмертних створінь, тільки всі вони були підступні: велети пожирали людей, карлики були ласі до золота, а феї — лихі й мстиві. Ні. Меґі посвітила ліхтариком на останню книжку. «Пітер Пен і Венді».
Феї тут були також не вельми приємні, але світ, що чекав на неї під обкладинкою, був добре знайомий. І такої темної ночі це було, мабуть, саме те, що треба. За вікном десь ухнув сич, і в Каприкорновім селі знов запала тиша. Феноліо щось пробурмотів уві сні й почав хропіти. Меґі дістала із заплічника батьків светр, забралася під ковдру й підклала светра під голову.
— Будь ласочка! — прошепотіла вона, розгортаючи книжку. — Будь ласочка, забери мене звідси, хоч на годинку чи дві, тільки віднеси далеко-далеко!
За замкненими дверима вартовий щось пробурмотів собі під ніс. Йому було, мабуть, нудно. Він походжав коридором туди-сюди, туди-сюди, і дерев’яна підлога рипіла під його ногами.
— Далеко-далеко! — шепотіла Меґі. — Якомога далі звідси! Будь ласочка!
Вона водила пальцем по грубому, шорсткому папері, очі стежили за рядками, що вели її до інших, не таких спекотних країв, в інші часи, у будинок без замкнених дверей і без людей у чорних куртках.
«Щойно ввійшла фея, вікно розчинилося, — пошепки читала Меґі й ніби сама чула, як те вікно рипнуло. — То на нього разом подмухали маленькі зірочки, і в кімнату залетів Пітер. Частину шляху він ніс Дінь-Дінь на руках, і тепер на них лишився феїний пилок…»
«Феї… — зітхнула Меґі. — Вогнерукий тужить за феями, і я його розумію». Але тепер думати про це не треба було. Вона не хотіла згадувати про Вогнерукого. Вона мала зосередитись лише на Дінь-Дінь, Пітері й Венді, яка лежала в своєму ліжечку й ще нічого не знала про дивного хлопчика в одязі з листя й павутиння, що оце залетів до її кімнати.
«Дінь-Дінь! — тихенько покликав він, переконавшись, що діти сплять. — Де ти, Дінь? А вона саме сиділа в горняті, й там їй дуже подобалося, бо досі до горняти вона ніколи не потрапляла».
Дінь-Дінь… Меґі ще двічі прошепотіла це ім’я, вона завжди вимовляла його з насолодою: спершу язик легенько торкався передніх зубів, а м’яке «н» лунало під піднебінням, мов поцілунок.
«Та вилазь уже з цього горняти! Скажи краще: чи ти не знаєш, куди вони діли мою тінь? — У відповідь він почув ніжне телень-телень — немовби озвалися золоті дзвіночки. Так розмовляють феї. Ви, звичайні діти, їхньої мови не чуєте, а якби почули, то одразу здогадалися б, що знаєте її з самого малечку».