Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У кримінальному праві Російської імперії не було такого поняття, як «розпалювання міжнаціональної ворожнечі», тому чиновники, військові і публіцисти були вільні у своїх міркуваннях про «підкорені» народи. Імператори подавали приклад: після завоювання Криму Єкатєріна II писала: «Благословен тот час, когда Крым будет очищен от этого дикого племени и заселен благородной породой».[30] У російських містах панував розгул чорносотенців, а на впокорюваних територіях продукувалося ставлення до народів, яке сучасною мовою називається терором.
У XIX столітті джерелами інформації були тільки газети, журнали і книги. Їх видавали маленькими накладами, а читачами була лише частина вищого світу й інтелігенції. Більшість населення була неписьменною, за статистикою 1897 року письменних — всього 27 відсотків. Власне кажучи, населення особливо і не потребувало пропаганди, оскільки в російській монархії внутрішню і зовнішню політику визначав самодержець — цар. Переконувати селян Нижегородської губернії в потребі підкорення Кавказу чи Центральної Азії не було сенсу, тому й не було потреби інформувати їх. Пропаганда завоювань була потрібна винятково для піднесення духу серед військових й аристократії.
Пропаганда завоювань складалася із двох частин: розсудливої — про потребу завоювань і описової — про подвиги російської армії. Мета завоювань була зрозумілою всім, під «собіранієм земель русскіх» малася на увазі банальна окупація. Землі нібито «російські», а народи, які живуть там, — зовсім не росіяни. Захоплюючи території, російські генерали були переконані в тому, що несуть благо «дикунам» і «варварам». Декабрист Павєл Пєстєль, оголошений радянською історією борцем проти царизму, в 1824 році написав заповідну грамоту для народів Росії — «Русская правда». У ній чітке місце підкорюваних народів: «Сии народы не пропускают ни малейшего случая для нанесения России всевозможного вреда, и одно только то средство для их усмирения, чтобы совершенно их покорить; пока же не будет сие в полной мере исполнено, нельзя ожидать ни тишины, ни безопасности, и будет в тех странах вечная война».[31]
Коли читаєш книги російських чиновників і військових, не втомлюєшся дивуватися рівню агресії. Алєксєй Єрмолов у своїх «Записках» писав: «Ниже по течению Терека живут чеченцы, самые злейшие из разбойников, нападающие на линию…Чечню можно справедливо назвать гнездом всех разбойников».[32] Керівник справ кавказького комітету військового відомства академік Владімір Бутков розмірковував у «Матеріалах для нової історії Кавказу» як закоренілий ксенофоб: «Чеченцы такой народ, который по зверским своим склонностям никогда не бывает в покое и при всяком удобном случае возобновляешь противности тем наглее, что гористые места, ущелья и леса укрывают его и препятствуют так его наказать, как он заслуживает».[33] Цитата від генерала Едуарда Бріммера: «Горцы, эти дети природы, как все глупые и немыслящие люди, принимают всегда доброту за слабость».[34] Відчуваєте інтонацію Дмітрія Кісєльова?
Чеченський історик Майрбек Вачаґаєв пояснює подібне ставлення до «завойованих» народів благими намірами: «Російська культурно-ліберальна еліта щиро вважала російську місію на Кавказі просвітницькою. Їй хотілося проводити свого роду аналогії із завоюванням Іспанією індійців Америки або французами Африки. Це, на їхню думку, мало ставити їх на один рівень з європейською цивілізацією. Насправді, кавказька цивілізація ні в чому не поступалася, а у своїх взаєминах у суспільстві і стояла вище, що обумовлювало конфлікт саме на ґрунті недовіри до нових територій».
Думку про «дикі племена» Кавказу та Центральної Азії доповнювали численні твори поетів і прозаїків. Насамперед вони прославляли «російську зброю» та подвиги військових, а для пояснення причин завоювань принижували підкорювані народи. Звідси і рядки про «боязких грузинів» і «злого чечена». Втім, творчість багатьох поетів і прозаїків XVIII–XIX століть була присвячена військовій тематиці й «підкоренню», Дмітрій Кісєльов лише переносить на новий технологічний рівень усе, на що хвора російська імперська політика.
30
«Благословенна та година, коли Крим буде очищений від цього дикого племені та заселений благородною породою».
31
«Ці народи не пропускають ані найменшого випадку, щоб завдати Росії всілякої шкоди, і один тільки той засіб для їх утихомирення, щоб абсолютно їх підкорити; поки ж не буде це повною мірою виконано, не можна чекати ні тиші, ні безпеки, і буде в тих країнах вічна війна».
32
«Нижче за течією Тереку живуть чеченці, найзліші з розбійників, які нападають на лінію… Ічкерію можна справедливо назвати гніздом усіх розбійників».
33
«Чеченці такий народ, який за звірячими своїми схильностями ніколи не буває у спокої, і за будь-якої слушної нагоди відновлюєш осоружності тим нахабніше, що гористі місця, ущелини й ліси ховають його і перешкоджають так його покарати, як він заслуговує».
34
«Горці, ці діти природи, як усі дурні й немислячі люди, приймають завжди доброту за слабкість».