Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?
Я розплющую очі. І мені здається, ніби сон ще триває. Біля тахти стоїть дядько. В одній руці він держить стартовий пістолет, у другій... нашого листа, якого ми лишали замість пістолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь,— суворо говорить дядько і читає: «Шукайте наші тіла у підземеллі поблизу Лаври...» Приємну ви мені роботу готували, що й казати. Між іншим, це не ваші тіла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цій женщині,— він кивнув на тітку,— не вірю!
Тітка стояла поруч з дядьком і розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб'ята! — говорив її погляд.— І невже ж ви мене, стару, обдурили?»
Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А тоді я сів на ліжку і сказав Яві, підставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сів на ліжку і сказав:
— І ти мені... Обидва заробили... Порівну...
І ми одночасно вліпили один одному по шість шалабанів. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але мені байдуже. Ви правильно зараз робите. І я хочу підтримати кожного з вас. Я додам вам кожному від себе. Прошу!
І дядько так забамбурив по лобі спершу мені, а тоді Яві,— я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на дві половини, і з обох половин посипалися іскри.
Ви б бачили дядькові пальці: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте,— наказав дядько.
— Та пождіть... Усе з голови вилетіло! Так б’ють, та ще й розказуй,—■ простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби стуляючи оті дві половини. Під моєю рукою росла на лобі здоровеннецька ґуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетово наливалася така сама ґуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно відчував і бачив, як росте моя ґуля,— хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тітка.— Так же ж дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого,— спокійно сказав дядько.— Вони хлопці кріпкі — витримають.
— Еге, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматимемося? — трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладіть. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тітка.
Ми приклали до лобів ложки. І отак, тримаючи ложки, ми почали розказувати. Все. Чесно. Розповідь наша, як пишуть у газетах, раз у раз переривалася оплесками і різними вигуками (бо тітка тільки те й робила, що сплескувала руками і вигукувала: «Ох, Господи!», «Ну ти диви!», «Ай-яй-яй!»).
Розказали ми найголовніше — про годинник і показали його («О Господи!»). Розказали про Вальку і про Будку, про наші бої і нічні пригоди («Ай-яй-яй!»). Розказали про Максима Валер’яновича, про кіностудію («Ну ти диви!»).
Кінчили тим, що от-от зараз приїде по нас асистент і що ж тепер буде?
— Ну, хлопці, я ж не знав...— сказав дядько.— Я ж не знав, що ви — артисти... Ще ж ваших фотографій на вулицях не продають... Негаразд вийшло... Незручно висвічувати ґулями на весь Радянський Союз... Ото було б не брехати, було б зразу чесно признатися... Що ж ми тепер асистентові скажемо?
І тут, буквально як у п'єсі,— тільки дядько сказав цю репліку — у двері постукали. Тітка побігла відчиняти, а ми з Явою у шаленому темпі (як ото, знаєте, у кіно — прискорена зйомка) почали вдягатися. Асистент зайшов якраз у ту мить, коли ми, надівши вже штани, одночасно сунули голови у сорочки (таким чином ні асистент наших облич, ні ми асистента не бачили).
— Драстуйте, драстуйте, я по ваших героїв,— весело сказав асистент.— Хлопці вам, певно, вже говорили.
— Авжеж,— якось винувато сказав дядько.— Тільки вони сьогодні трошки... так би мовити... не фотогенічні.
Цієї миті ми просунули голови крізь коміри сорочок і асистент побачив наші ґулі.
— Гм,— сказав він.— Привіт, хлопці... Що ж це ви... А втім...— Він одійшов, примружившись, глянув на нас якось збоку.— По-моєму, нічого... Може, навіть ще краще буде... для типажу... для образу... їдьмо!
— Та хай хоч поснідають,— заметушилася тітка і побігла на кухню.