Вогнем i мечем. Том другий

Зненацька котрийсь гусар-велетень на повному скаку підлітає до однієї зі стін чотирикутника; на якусь мить копита здоровенного коня зависають у повітрі, потім рицар і кінь урізаються у гущу стіни, ламаючи списи, валяючи вершників, крушачи, чавлячи, нищачи.

Як орел падає на табун білих куріпок і рве їх, злякано збитих у купку, пазурями і дзьобом, так і пан Лонгінус Підбип’ята, ускочивши всередину ворожого строю, шалів зі своїм Зірвикаптуром. І ніколи смерчу не зробити такого спустошення у молодому й густому лісі, яке вчинив у лавах яничарів цей рицар. Страшний він був: постать його виросла до нелюдських розмірів, кобила обернулася на вогнедишного дракона, а Зірвикаптур у руці троївся. Кизляр-Бак, велетенський ага, кинувся на нього і впав, розсічений навпіл. Марно найсильніші вояки витягають руки, затуляються списами — усі враз падають, ніби вражені громом, він же топчеться по них, кидається у найбільшу гущу, і від кожного помаху його меча, як колосся під серпом, падають люди. Порожньо стає довкола, чути страшний вереск, стогін, грім ударів, скрегіт заліза об черепи і хропіння пекельної кобили.

— Див! Див! — волають перелякані голоси.

Цієї миті залізна лавина гусарів на чолі зі Скшетуським кинулася у прохід, пробитий литовським рицарем; сторони чотирикутника тріснули, як стіни заваленого будинку, і юрби яничарів кинулися врозтіч.

Гусари наспіли вчасно, бо ногайці під командою Субагазі, як кровожерливі вовки, уже поверталися в битву, а з другого боку на підмогу яничарам, знову зібравши білоцерківчан, поспішав Хмельницький. Але тепер усе змішалося докупи. Козаки, татари, потурченці, яничари тікали у найбільшій метушні й паніці до табору, не чинячи ніякого спротиву. Кіннота переслідувала їх, рубаючи наосліп. Хто не впав від першого удару, гинув від другого. Погоня була така затята, що хоругви обігнали задні шереги втікачів; руки у жовнірів німіли від рубання. Юрби кидали зброю, стяги, шапки і навіть свити. Білі яничарські чалми ніби снігом укрили бойовище. Уся відбірна гвардія Хмельницького, піхота, кіннота, артилерія, допоміжні татарські й турецькі загони збилися в один безладний натовп — безтямний, божевільний, осліплий від страху. Цілі сотні тікали від одного жовніра. Гусари, розгромивши піхоту і татар, своє зробили, тепер настала черга драгунів і легкої кавалерії. Під проводом Володийовського і Кушеля вони суперничали одні з одними, а їхні командири показували чудеса доблесті, які перевершували людську уяву. Кров суцільним потоком залила страшне бойовище і як вода хлюпотіла під ударами копит, оббризкуючи зброю і обличчя.

Юрби втікачів змогли перевести дух аж біля возів свого табору, коли сурми заграли відбій князівській кінноті.