Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Тепер уже зовсім щирий і веселий сміх відповів на це запитання. Гумористичні вигуки акомпанували йому:
— «Чемойданом» гахнуло!.. Отакий з німця стрілок, усіх однаково поцілив!.. Він навмисне праві руки відстрілює! Ха-ха-ха!..
Гаркавий, що обіцяв поперебивати ноги, нарешті підсумував загальні веселощі:
— Таж вони самостріли…
— А в тебе хто стріляв?
— Таж не ти, мабуть. Сам прострелив.
Регіт залящав голосно і довго. Вояки-самостріли аж качалися на колодках.
Для ввічливості наші приятелі також вдали, що посміхаються. Проте особливого потягу до сміху вони не відчули. Бачити самострілів їм довелося вперше. Тим паче чути, як вони сміються й хваляться зі свого вчинку. Адже самострільство, тобто ухиляння від війни, це ж не що інше, як найтяжчий вияв зради вітчизні.
— А як же з війною до побідного кінця? — несміливо поцікавився Воропаєв.
— Шукав циган кінця в кільця… — прилинула з темноти невесела й лінива відповідь.
Дружний регіт, проте, завершив і цю приказку. Компанія самострілів була нівроку смішлива.
Пересміявшись, гаркавий заговорив знову. На цей раз мова його була зовсім приятельська.
— От ви, хлопці, гімназисти, значиться… тобто, виходить, грамотні… Може, почитаєте нам, що це воно отут пишеться? Га? На базарі я вчора, значиться, був… — Він скинув кашкет і вийняв з нього акуратно згорнутий вчетверо папірець. Обережно розгорнувши, він простяг його Репетюкові. Потім, немов передумавши, одсмикнув руку і передав його Потапчу-кові. — Прочитай, Петре! Іду це я, значиться, по базару, коли це хлопець, такий з себе миршавенький, тиць мені до рук і гарчить: «Прочитаєш, землячок, другому передаси». А я, конешно, неграмотний…
Потапчук узяв папірця і розгорнув його. Затягтися цигаркою, він на мить кинув коротким червонуватим спалахом на дрібні рядки впоперек друкованого папірця. При цьому спалахові можна було встигнути прочитати тільки один горішній неповний рядок у правому кутку. В ньому було:
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
Потапчук затягся ще раз, і другий спалах вилупив із пітьми другий, друкований великими чорними літерами рядок:
К народам, которых убивают и разоряют.
А внизу сторінки, теж чорними літерами, було:
Долой войну! Да здравствует мир — без аннексий и контрибуций!
Репетюк, що сидів поруч з Потапчуком і заглядав через його плече в папірець, схопив міцно Потапчука за руку:
— Слухай! Це прокламація! Ти знаєш, що таке прокламація?
— Що? — Потапчук спокійно згорнув папірця і поклав його собі до кишені. — Темно! — сказав він до всіх. — Не вчитати. Мабуть, лист якийсь. Приходь, Якове, завтра на вулицю раніш, я тобі розберу.
Хлопці нарешті рушили додому, розпрощавшись із своїми новими знайомими. Потапчук теж пішов ночувати до школи.
Завтра у нього на своєму полі роботи не було, і він вирішив піти з нашою артіллю.
— Чортзна-що таке! — загарячкував Воропаєв як тільки зникли за рогом вулиці вогники солдатських цигарок. — Ганьба! Самостріли! Боягузи! Зрадники! Німецькі запроданці!
— І чого б я кип'ятився? — здивувався Кульчицький. — Ти що, комендант міста? Жонаті хлопці! Таких баб покидали! Та якби от Вівдя була б мені жінка, а я на війні…
— Ти дурень! — розсердився Воропаєв. — Ми патріоти і мусимо піти до волості й заявити на них.
МИ МОВЧИМО
Другого ранку наша команда працювала кілометрів за два від села, на полі у Вівдиної сусідки. Календар нашої команди вже цілком перейшов до рук наших донжуанів.
Але не те зараз хвилювало нас. Навіть Зілов — найнетерпиміший з-поміж нас до донжуанського принципу обслуговування жінок запасних — і той сьогодні забув сперечатися на цю тему. Ми були надто зайняті обговоренням учорашньої прокламації.
Під проводом нашої веселої й жвавої хазяйки ми щойно прийшли на поле і ладналися вже ставати до роботи, коли це Репетюк спинив усіх нас:
— Стривайте, джентельмени! Зараз містер Потапчук покаже вам цікаву штуковину!
Ми згрудились довкола Потапчука. Він вийняв прокламацію, розгорнув її і прочитав від дошки до дошки. Ми слухали з роззявленими ротами й викоченими очима. Нам аж заціпило від подиву.
Добра половина з нас, треба признатися, досі навіть не чули про існування таких речей, як «прокламація», «нелегальна література», «підпільна робота». Туровський, Сербин і Кашин мали сміливість тут же признатися в цьому. Вони насамперед запитали — а що ж таке, власне, прокламація? Одначе потреба пояснення відпала зразу ж сама собою, тільки-но почав читати її Потапчук.