Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Коли за мить ми розмружилися — з-за обрію просто в вічі нам било щедрим промінням нестерпно яскраве сонце. Воно залило все довкола своїми скісними ще, але незмінно могутніми променями і вмить запанувало над усім. Воно проникало навіть у груди, в серце людини. Воно роздимало груди живою радістю і примушувало серце битися дужче, чіткіше й голосніше…
Старостине поле було зразу за сільською околицею. Наше навчання почалося при перших же проміннях вранішнього сонця. Інструктори — Репетюк та Потапчук — побрали серпи і швидко пройшлися один за одним вздовж приділеної нам полоси. Серпи свистіли в їхніх руках, і з тихим шелестом падало позаду їх ізжовкле, тучне жито. З сусідньої ділянки, де розташувалися найняті жниці, почулися здивовані вигуки:
— Матінко моя, таж за ними й не вгнатися!
Наука почалася. Затиснувши міцно серпа у правій руці, треба було нахилитися і впоротися кінцем серпа в тісну гущавину стеблин, описавши велике півколо. В цім півколі, тобто тепер в середині серпа, мало бути рівно стільки стеблин, скільки може в цей час охопити розтулена жменя лівої руки. А також скільки стеблин, стиснутих тісно, може, не напружуючися надто, переполоснути в своєму зворотному рухові пилясте лезо серпа. Після того треба вижате пасмо перекинути рівно, не розсипавши, через ліве плече і кинути на стерню позаду себе. Крім того, щоб не спинятися й не наздоганяти потім себе самого, треба навчитися слідкувати за своїми ногами. Їх треба пересувати в такт зажинові, переступаючи лівою на першому і правою на другому, зворотному, рухові руки. Зажинати треба вершків на два від землі. З женця, що зажинає при корені, глузують, що він «цирульник». Женця, який лишає високу стерню, дражнять «патлатим».
Треба сказать, що весь цей процес здається складним тільки по-писаному. Насправді нічого складного в ньому нема. За півгодини вже кожний з пас опанував секрет зажину. Правда, за ці півгодини ми далеко відстали від жниць, які йшли сусідньою полосою. Ми вижали якраз половину того, що вижали за цей час чотири старостині дочки. Втім, у другі півгодини ми, тридцятеро, вже вправилися вирівнятися з ними чотирма, дарма що десятеро з нас закривавили собі руки, а Макар начисто відтяв собі м'якуш лівої долоні.
Зате ще за півгодини ми раптом з жахом відчули, що це вже край і далі робити несила. Руки горіли, голова гула, в'язи розламувало. Найгірше ж було — нахилятися. Поперек реагував страшним і зовсім нестерпним болем. Кістки, здавалося, зійшли з своїх місць, вони терлися одна до одної, і кістяк щосекунди загрожував розсипатися.
Першим, як йому здалося, дезертирував Сербин. Сонце пекло немилосердно, губи зсохлися, в очах пішли темні брижі. Сербин відкинув серп і навкарачках поплазував у рівчак.
Але рівчак уже був зайнятий. Там лежали Зілов і Аркадій Петрович.
— Розумієш! — застогнав Зілов назустріч. — Це, очевидно, працюють якісь інші м'язи. Я можу гупати молотом по ковадлу щодня три-чотири години вряд, а тут за дві години мене розломило просто надвоє.
Тоді Сербин, не криючися, витер сльози.
— Я повернуся додому. Хай йому чорт! Так і буду білоручкою! Хай! Що я можу зробити? — він схлипнув і заплакав. — Мені руки зараз повідпадають. А спина про… просто… спу… пу…
Аркадій Петрович застогнав і розплющив очі.
— Друзі, — прохрипів він, — будь ласка, намочіть мені рушника свіженькою водою… в мене голова розвалюється… І я сам не зможу… ніяк…
Зілов взяв рушника і, постогнуючи, поліз з рівчака на поле. Вода була в тикві на сусідній ниві. Сербин посунувся і собі. Лежати він, виявляється, теж не міг. Коли він рухався, поперек не так дошкуляв.
Коли вони з Зіловим відійшли до п'ятнадцятки, під якою стояли тикви, там були дві жниці. Вони жадібно пили воду, заломивши голови й перехиливши тикви до рота. Тоненькі струмочки води жваво бігли по шиї, по грудях за пазуху.
— Йой! — верещали молодиці, немовби їх хтось лоскотав, і розтирали сорочкою патьоки води по гарячих, розчервонілих тілах.
Зілов з Сербиним напилися й собі аналогічним способом і намочили Аркадієві Петровичу рушника. Молодиці поглядали на них скоса, грайливо посміхаючись:
— Йой, біднесенькі, як вони заморилися, бігме!
Силкуючись потрапити їм у тон і відповідати їхньою ж мовою, Зілов солідно й недбало відказав, що вони зовсім і не заморилися, а просто н їхнього начальника від сонця заболіла голова, і вони прийшли намочити ганчірку.
— Ая! ая! Там вже чи голова, чи не голова, а попервах переболіти кожному тра! — і молодиці весело, проте співчутливо, зареготали. — А й молодесенькі ж ви які! Чим воно там і робити? — і старша з молодиць поплескала Зілова по плечах і помацала йому груди. Її рука неждано зустріла дебелі, витренувані й загартовані м'язи спортсмена й коваля. — Йой! — здивувалася вона. — Таж воно здорове яке!