Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
В цих словах було і здивування, і пошана, і ще щось незрозуміле, але хвилююче. Зілов відчув раптом, як невідь із чого він червоніє.
Молодиця підперла щоку рукою і зажурилася:
— Отакий і Савка мій був перед тим, як його на війну забрато. Виссали вже з нього, мабуть, і соки, й молоки. Йой, горенько мені бідній, і що ж то я буду робити? Нікому за мене дбати, нікому мене й пригортати. Горпино! — гукнула вона до другої молодиці. — Ти Савку мого пам'ятаєш? Ото леґінь був! Га?
— Був… пам'ятаю, — ліниво відказала подруга. Її увагу забрало зараз зовсім інше. Її зацікавили постоли на ногах у Сербина. Їхавши на польові роботи, Сербин пішов на ярмарок і купив собі справжні, хороші, міцні й красиві селянські постоли.
— Іч, постоли які! — заздро протягла молодиця. — Що добрі, що дебелі! І мені б по нозі саме впору! — Вона поглянула на свої босі ноги і закотила спідницю до колін, милуючися з своїх литок, м'язистих, смуглявих і міцних. — Виміняй, парубче, постоли, га?
Сербин зустрів її пильний і гострий погляд, якийсь чудний і таємний з-під примружених повік, і розгубився. Він не знав, що сказати. Він розумів, що це жарт.
— Ну да, — нарешті знайшовся він. — А що ж мені буде? Молодиця пустила бісики з очей:
— До неділі і босий походиш, а в неділю на вулицю вийдеш: нащо тобі постоли, коли біля тебе така файна молодиця в постолах буде? — Вона крутнулася на місці, грайливо притопнувши босими ногами. — Чи я тобі не красна?..
Вона не докінчила. Сербин глянув на неї. Він відчув, що червоніє — як рожа, як мак, як сама кров. Ху, чорт, він ніколи й не думав, що в нього так багато цієї самої крові!
Молодиці зайшлися сміхом і, війнувши спідницями, зникли за копою.
Коли туман одлинув з Сербинових очей, він глянув на Зілова.
— Га? — спитав він.
— Ну да… — відказав Зілов.
І раптом вони відчули, що їм зовсім не боліли попереки, не шуміло в головах. Вони не почували найменшої втоми. Навпаки, їм так хотілося робити, рухатися, діяти. Забувши віднести Аркадію Петровичу рушник, вони похапали серпи й кинулися до полоси. Не перепочиваючи, вони жали до снідання.
Перший робітничий день довелося закінчити раніше, ніж сподівалися. До третьої години всі наші женці, за винятком лише Потапчука, вибули з строю і звалилися з ніг. За нормою ми мали робити до п'ятої години.
Розбиті, виснажені, ледве тягнучи ноги, але щасливі й горді, ми повернулися до села.
Перший день закінчено з непоганими для початку показниками. Чотири копи ми все ж таки поставили. Це двісті сорок снопів. Пересічно по десять на брата. Правда, молодиці повижинали за цей час по копі. Але ж це було тільки вшестеро проти нас. Ура! На відзнаку нашої перемоги ми ввійшли до села з піснею. Але, добравшися додому, ми враз охляли й підупали. Пісня забрала останні наші сили. Ми ледве переступили поріг.
Жити мали ми в місцевій школі. З чотирьох її класів було винесено парти і просто на підлогу накидано горами сіна. Це й було наше «умеблювання» — наші ліжка, наші крісла і стільці. Кожний одгорнув собі купку сіна й кинув на неї простирадло, ковдру і клунок. Це була його постіль і взагалі його куток. Ми розмістилися в трьох класах по десятеро, а четвертий зайняв Аркадій Петрович. Їдальня була' влаштована в коридорі. Вздовж вікон ми зсунули вузькі і довгі класні столи.
Наше повернення з поля вітали густою парою два казани — з борщем і з кашею. Дека з накраяним свіжим житнім хлібом, тридцять бляшаних мисочок і тридцять запашних новеньких липових ложок лежали довкола них. Аромат їжі вдарив нам у зморені голови і сп'янив, як ефір.
Їсти! Ах, як хотілося їсти!
Але перед тим, перед їжею, перед обідом, треба було хоч на секунду спочити. Отак — кинутися на гору пахучого сіна, простягтися горілиць і розкинутися на м'якому змореними, змученими, виснаженими членами. Руки, ноги, крижі, в'язи і поперек! Ох, поперек насамперед! Бідний нещасний поперек! Примружити очі й замовкнути. Не говорити, не чути! Ні, не спати і не дрімати навіть, а так тільки — примружити очі і глибоко зітхнути…
Куховарка марно бігала коло нас, марно гукала і штурхала нас попід боки. Майже ніхто з нас так рано й не звівся. Розкішний борщ, чудова каша захололи й застигли. До них ніхто й не торкнувся.
Тільки ввечері чи вночі, — а може, то було і не тої, а зовсім іншої ночі, — словом, коли вже в класі було зовсім поночі, Кульчицький і Воропаєв раптом почали нас будити. Вони бродили серед нас, наступали нам на ноги, зачіпалися, падали через наші тіла і хихикали. Вони хапали кожного з нас по черзі, трусили, щось шепотіли у вуха, дихали просто в лице гарячим схвильованим диханням, сіпали за руки й ноги, лоскотали під ребрами. Вони розповідали щось хвилююче й стидне. Серце починало сполохано колотитися. Але втома брала своє. Серце слабло, образи поринали в туман, ми тільки мукали, мотали головами, дриґали ногами, одбивалися від напасників і валилися знову на сіно. Вони не були вони, вони не були реальні, вони — снилися. То був тільки сон. І все зникало, потопало й гинуло в чорному, непереборному, всемогутньому сні. Ніч тривала безконечна, як вічність, і промайнула коротко, як мить.