Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Ми опинились ув'язнені в мурах нашої школи за суцільною сіткою дрібного дошкульного дощу: ми не мали ні шинелей, ні калош. Високі чоботи мав тільки Левко Репетюк. Він негайно ж їх взув і зник невідомо куди. Втім, догадатися було неважко. Ще кілька днів тому Репетюк захоплено розповідав, що за півверсти від села живе місцевий дідич і що в нього аж четверо дочок: єпархіалка, гімназистка, курсистка та найстарша — «на виданні». Ясна річ! Капітан Репетюк подався до «вищого світу».

Цей ганебний вчинок був нами засуджений як зрада товариства, як підле заплямування славних традицій жінофобського гімназичного рицарства. Він вартий був презирства і покарання.

Проте дійшлий капітан Репетюк вправився «купити» нас раніше, ніж ми зібралися зняти його на глум і ганьбу. Вранці другого ж дня він прокинувся перший і загримів на цілу нашу кімнату:

— Прокидайтеся, джентльмени! Я маю переказати вам спокусливу пропозицію!

Ми неохоче продирали очі й сідали на своїх сінниках:

— Ну, що там ще таке?

— Так от, мілорди! Не далі, як за півверсти від нашого дикого й некультурного села ростуть розкішні сади, струмлять чудові ручаї і височіє прекрасний кришталевий палац!..

— А в палаці тім сушаться мокрі спідниці… — єхидно підкинув Макар, що свою любов до філософії та футболу сполучав з найгарячішим обстоюванням наших парубоцьких традицій.

— Ви не помилилися, сер! — не залишаючи свого фіглярського тону, відгукнувся Репетюк. — І ці самі мокрі спідниці, тобто мадемуазель Ася, сеньйорита Нюся, фрекен Тося та міс Муся, просили мене переказати вам, кабальєро, таке: сьогодні ми на поле знову не підемо, і от, виконуючи свій християнський обов'язок і воліючи відвернути нас з стезі лінощів, спокуси і розпусти, згадані вище мокрі спідниці запрошують вас усіх, не виключаючи й нечемного дикуна, нашого милого грубіяна, графа Макара, на чотири гатунки морозива — вершкового, шоколадного, вишневого та малинового, а також на келих молодого порічкового вина власних підвалів. Бажаючі, крім того, мають право смоктати цукерки, гризти печиво, жувати пиріжки і їсти медові мазурки. Що накажете відповісти мокрим спідницям, мої панове?

Ми були куплені. Морозиво чотирьох гатунків, порічкове вино, мазурки! Ми кинулися прати сорочки, пришивати ґудзики та прасувати штани холостяцьким способом: спочатку штани примочувалися, потім їх розпинали на підлозі, тоді привалювали сінником і зверху вміщався сам власник, виконуючи власною вагою роль холодного праса. І тільки тоді, як весь туалет вже був, власне, закінчений і навіть черевики наглянсовані, як дзеркало, — ми згадали про найголовніше. Адже до поміщицького фільварку було з кілометр, дощ сипав четвертий день, грязюка була до колін, а калоші були тільки у Воропаєва. Переправляти всіх за допомогою Воропаєвих калош та Репетюкових чобіт, тобто двоє іде туди і один вертає назад, приносячи другу пару, — на це потрібно було б добрих три години.