Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

— Самостріл? І-і-і-і!

Інші — багатші — тихенько пробиралися з заднього ходу або влазили через вікна і втискували нам до рук різ>ні подарунки. Тут були і курчатка, і свіженькі яєчка, і гусочки, і качечки, і палянички, і глечики з суницями, і сметана, і масло, і інші ласощі сільського меню.

— А сніданок який я вам, хлопці мої, зберу! Яєчні насмажу, молока напряжу, молодесенької цибульки накришу, а суниць у мене ціле цеберко! Будеш їв, скільки тобі заманеться! І шовковиця є, кислички вже достигають! Хлопчики мої гімназистики! Ходіть до мене, допоможіть бідній удові.

Наше товариське вирішення було — допомагати в першу чергу найбіднішим. Отже, приймати подарунки було поміж нас суворо заборонено. Так само заборонялося користатися з ласки хазяйок і ласувати їхніми сніданками, обідами та полуденками. Ми були на казенних харчах. Виходячи вранці, ми випивали по кухлику молока з житнім хлібом. Біля десятої ми снідали на полі принесеним із собою розігрітим тут же кулешем. О другій ми полуднували салом та цибулею. О п'ятій ми кінчали роботу й верталися обідати додому.

Звісно, ми категорично відмовлялися від подарунків, які приносили нам до школи, але треба признатися, що на полі ми хутко звикли не гребувати запропонованим нам їстівним. Під час роботи юнацький апетит сягав звірячої ненажерливості, а казенний пайок був все ж таки доволі обмежений та одноманітний. Крім того, був то вже час продовольчих труднощів, і в місті ми вже жили на хлібних та цукрових картках. Вареники з вишнями, молода картопля з колотухою або борщ із курчам — ласощі, які пропонували нам в деяких хатах, — все це дуже спокушало нас, і не завжди щастило нам додержати об'єктивної безсторонності у виконанні черги. Багатше жіноцтво хутко навчилося купувати пас, ще звечора підмовивши на паляниці та коржі.

Другого дня після розподілу загону на три артілі, щойно визволивши Аркадія Петровича з верескливого й гарячого жіночого натовпу, Зілов поспішав до своєї артілі, що ладналася вже вирушати на поле. Раптом у півтемних сінях він наштовхнувся на якусь жіночу постать, що причаїлася біля дверей. Зілов перепросив і хотів був рушити далі. Але жінка спинила його, схопивши за руку.

— Паничу, — прошепотіла вона, — зробіть так, щоб хоча б кілька хлопців до мене пустили сьогодні.

— Я ніякий панич! — сердито відсторонився Зілов, якого звертання «паничу» дуже ображало. — Ви можете казати до мене так, як говорите до своїх хлопців на селі: «парубче». Крім того, я нічого зробити не можу. Є черга. Запишіться в чергу. Коли надійде ваша черга, ми прийдемо й вижнемо вашу пшеницю…