У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Це величання зближувало барона де Шарлюса з дукинею Ґер-мантською. Я вказав йому на цю подібність. Мабуть, він думав, ніби я не знайомий з дукинею, але я нагадав йому вечір ув Опері, де він явно ховався від мене. Де Шарлюс заявив дуже рішуче, що не помітив мене, і, зрештою, переконав би мене, якби через одну дрібну околичність у душу мені не заронилася підозра: а що як пан де Шарлюс такий гордій, що йому було б неприємно, якби його побачили разом зі мною?

— Вернімося до вас, — сказав барон, — до моїх планів щодо вас. Є, пане, таке собі франкмасонство, — я нічого не можу вам про нього повідомити, окрім того, що воно нараховує у своїх лавах чотирьох європейських володарів. Так ось, оточення одного з них, а саме німецького цісаря, хоче вилікувати його від цієї химери. Це не жарти, ми через нього на волосинку від війни. Атож, саме на волосинку. Ви чули, як один чоловік увірив, що в нього у пляшці китайська принцеса? То була маячня слабого. Його вилікували. Але тоді він спав з розуму, подурнішав. Є хвороби, яких не треба лікувати, бо вони бережуть нас від ще небезпечніших. Мій кревний мав хворий шлунок, він не міг травити жодної їжі. Найбільші фахівці-шлуночники курували його марно. Я повів його до одного лікаря (теж, до речі, цікава фігура, про нього можна було розповісти чимало дивовиж). Лікар одразу збагнув, що ця недуга чисто нервова. Він переконав хворого, що йому можна їсти все. Але мій кузен мав ще й нефрит. Шлунок засвоював їжу добре, а нирки, зрештою, відмовили, і мій кузен, замість дожити до старощів з вигаданою шлунковою хворобою, яка його посадила на дієту, помер у сорок років з вилікуваним шлунком, але зруйнованими нирками. Ви набагато переросли своє оточення і, хто зна, може, з часом виб’єтеся на того, на кого могла б колись вибитися видатна людина, якби якийсь добрий геній відкрив їй закони пари та електрики, коли люди ні сном ні духом їх не знали. Зрозумійте: я зроблю вам велику послугу, але я маю надію, що ви зробите і мені не меншу. Вищий світ давно мені байдужий, я живу тільки одною великою пристрастю: спокутувати свої давні гріхи, поділившися моїми скарбами з душею ще незайманою, здольною любити доброчесність. Я пережив великі гризоти, пане, може, колись я вам про себе розповім, я втратив дружину, істоту найшляхетнішу, найгожішу, найдосконалішу, яку тільки можна вимріяти. Мої молоді родичі не те що не гідні, а нездатні прийняти ту моральну спадщину, про яку я мовив вам. Хто зна, може, ви і є саме той, до кого вона може перейти, той, кого я можу наставляти і звеличувати, я б від цього тільки виграв. Може, втаємничивши вас у велику дипломатію, я знову відчую до неї смак і нарешті візьмуся до цікавих справ, а ви мені підсоблятимете. Але щоб у цьому переконатися, я маю бачитися з вами часто, дуже часто*, щодня.