У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
Звичайно, Сен-Лу був не з тих синів, що, виїжджаючи у світ з матерями, гадають, ніби оприскливість у ставленні до них повинна врівноважуватися усмішками й уклонами, які вони приберігають для спілкування з іншими людьми. Це ж така світова річ — підло мститися на рідних, — мабуть, дехто вірить, що грубіянство щодо своїх є природним доповненням до вечірнього убрання. Хай би що сказала бідолашна матір, син, ніби його до когось приволокли силоміць і він хоче змусити дорого заплатити за своє висиджування в гостях, гасить її боязке лебедіння ядучим, коротким, крутим спротивом; даремно мати одразу пристає, — цим його аж ніяк не укоськуючи, — на думку сина, цієї вищої істоти: вона славитиме позаочі його гарну вдачу, а він і далі підпускатиме їй найколючіші шпильки. Сен-Лу був зовсім не такий, але йому так боліла розлука з Рахиллю, що і він, хоча й з іншої рації, грубіянив своїй матері, як ті сини — своїм. І коли він вимовляв прощальні слова, то побачив, як віконтеса де Марсант уся стрепенулася, ніби змахнула крилами, як раніше при появі сина, але зараз обличчя її було стривожене, а очі, вліплені в сина, зраджували розпуку.
— Як, Робере, ти справді йдеш? Дитино моя! Але ж це єдиний день, коли я могла б побути з тобою!
І майже пошепки, якнайприроднішим тоном, намагаючися вигнати з нього весь смуток, щоб не пробудити в синові жалю, бо це було б жорстоко, марно і тільки дратувало б його, вона додала щось на кшталт підказаного здоровим глуздом простого аргументу:
— Але ж це негарно з твого боку.
Але в її простоті було стільки несміливосте від намагання показати, що вона не важить на його свободу, так багато ніжносте, аби він не дорікнув їй, що вона позбавляє його втіхи, аж Сен-Лу відчув: ще трохи і він розчулиться і не по'ще до своєї приятельки. Але він скипів:
— Шкода. Гарно чи не гарно — нічого не вдієш.
І він почав картати свою матір гіркими докорами, хоча в душі, певне, відчував, що ці докори заслужив він сам; за егоїстами завжди залишається останнє слово: коли вони наважуються на рішучий крок, то що чутливіші струни зачіпають у них ті, хто їх умовляє, то більше обурення викликають у них своєю затятістю не вони самі, а ті, хто накидає їм конечність такої затятосте; і, зрештою, їхня впертість може дійти до краю жорстокосте, але в їхніх очах це тільки обтяжує провину особи, настільки неделікатної, що вона сміє страждати та ще й мати рацію і підступно завдавати їм болю тим, що вони мусять діяти наперекір власному жалю. Зрештою віконтеса де Марсант і не дуже напоставала, бо чула, що сина їй не утримати.
— Я покидаю тебе, — сказав він мені. — Але ви, мамо, не затримуйте його, бо його чекають з візитою.
Я відчував, що моє товариство аж ніяк не потішить віконтеси де Марсант, але волів не йти з Робером, а то вона подумала б, що я беру участь у тих розривках, які забирають у неї сина. Мені хотілося якось виправдати Робера, не так з любови до нього, як зі співчуття до неї. Але вона озвалася перша:
— Сердешний хлопець! Я, мабуть, засмутила його. Бачте, пане, матері дуже егоїстичні, а йому ж кортить розважитися: він так рідко приїздить до Парижа! Боже мій! Якщо він ще не пішов, я б його наздогнала, але, звісно, не з тим, щоб затримати, а щоб сказати, що я не маю до нього жалю, що він має рацію. Ви нічого не матимете проти, як я вийду на сходи?
Ми вийшли разом.
— Робере! Робере! — гукнула вона. — Ні, він пішов, пізно.
Тепер я так само залюбки заходився б сприяти розривові
Робера з коханкою, як кілька годин раніше сприяв би тому, щоб він поїхав з нею назавжди. У першому випадку Сен-Лу назвав би мене зрадником, а в другому родина охрестила б мене його злим генієм. А проте за ці кілька годин я нітрохи не змінився.
Ми повернулися до салону. Не побачивши з нами Робера, маркіза де Вільпарізіс підозріло, глузливо і не дуже співчутливо перезирнулася з паном де Норпуа, — таким поглядом ми показуємо на не в міру ревниву жону або на занадто ніжну матір (з них часто збиткуються) і такий погляд означає: «Еге! Чи не було тут якої бурі?»
Робер приніс коханці чудовий клейнод, якого він, за умовою, не мав би їй дарувати. Зрештою вийшло одне до одного: від подарунка вона відмовилась і, попри всі умовляння, так і не взяла його. Дехто з Роберових товаришів переконував, що в цій її вдаваній безкорисливості криється тонкий розрахунок: міцніше прихилити його до себе. Але їй не залежало на грошах, хіба лиш на тому, щоб протрясти їх. Я сам бачив, як вона розкидала наліво і направо людям, яких мала за бідняків. «Зараз, — казали Роберові друзі, аби зіпсувати вражіння від якогось шляхетного вчинку Рахилі, — зараз вона, мабуть, хиляється по залі для глядачів у Фолі-Бержер. Рахиль — то загадка, правдивий сфінкс». Зрештою скільки жінок корисливих з біди, бо вони утриманки, через делікатність, яка не переводиться у таких жіночок, самохіть раз у раз ставлять перечіпки перед гойністю свого коханця!