У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
Робер майже нічого не знав про зради своєї коханки і карався подумки тим, що було хіба абищицею проти справжнього Рахилі-ного життя, життя, яке починалося допіру потому як він із нею прощався. Про її зради він майже нічого не знав. Та якби вони й дішли до його відома, це б не похитнуло його віри в Рахиль. Бо за дивним законом природи, чинним у найскладніших суспільствах, люди живуть у цілковитому невіданні щодо коханої істоти. Стоячи по один бік шкляної перебірки, закоханий каже собі: «Це ангол, вона ніколи не буде моєю, мені залишається тільки померти, і все-таки вона мене кохає; вона так мене кохає, що, мабуть... та ні, цього бути не може». І, охоплений любовним вогнем, зболений душею від чекання, скільки клейнодів кидає він до ніг цієї жінки, скільки напозичається, щоб уберегти її від життєвих клопотів! А по той бік перебірки, крізь яку слова до нього не долітають, як не доходять слова крізь акваріум, люди мовлять: «Ви з нею не знайомі? Вам пощастило. Вона обібрала, зруйнувала бозна-скількох чоловіків. Найпослідуща гультяйка. Дурисвітка!» І, може, люди не так уже й помиляються, взиваючи її цим словом, бо навіть скептик, який не безтямно закоханий у цю жінку, якому вона просто подобається, каже своїм товаришам: «Ба ні, голубе, це не кокотка, може, вона й мала захоплення, але це не продажна жінка, а як вона вже й продається, то дуже дорого. Або п’ятдесят тисяч франків, або нічого». І саме він і витратив на неї п’ятдесят тисяч франків, маючи її лише один раз, але вона, знайшовши в ньому спільника, граючи на його марнославстві, зуміла переконати його, що він із тих, хто її мав задурно. Таке наше суспільство: в ньому навіть ті, кого видно наскрізь, навіть ті з них, хто найославленіший, всі ніби під заслоною шкаралущі, кокона, якоїсь розкішної дивогляді. У Парижі Сен-Лу не кланявся двом порядним людям, говорив про них не інакше, як із тремтінням у голосі й називав їх сутенерами: їх обох зруйнувала Рахиль.
— Я каюся лише в одному, — стиха сказала віконтеса де Мар-сант. — Даремне сказала йому, що він чинить негарно. Йому, цьому чудовому, єдиному, незрівнянному синові сказати перед його від’їздом, що він чинить негарно, — краще б уже мене вдарено києм, я ж бо знаю,, що як його й чекає увечері розривка (а в нього їх так мало!), я все одно зіпсувала йому вечір, скривдивши його словом. Але я вас не затримую, пане, адже ви квап; грся.
Коли віконтеса де Марсант прощалася зі мною, вона сумувала. Сумувала за Робером, і її сум був щирий. Аж це вона перекинулася знову світською дамою і перестала щирувати:
— Мені було страх як цікаво, я така рада, така щаслива, що побалакала з вами. Дякую! Дякую!
Міна її була покірна, а погляд вдячний і захоплений, ніби розмова зі мною потішила її непомалу. Цей її урочий погляд так чудово був до пари чорним квітам на її білій сукні з розводами: це був погляд світської дами, обізнаної зі своїм ремеслом.
— Але я, пані, ще не виходжу, — заперечив я, — чекаю на пана де Шарлюса — ми підемо разом.
Маркіза де Вільпарізіс почула мої останні слова. Вони її, мабуть, прикро вразили. Якби не йшлося про те, що неспроможне зачепити такого роду почуття, я подумав би, що образив сором’язливість маркізи де Вільпарізіс. Але ця думка мені не спала. Мені було добре з дукинею Ґермантською, з Робером, з віконтесою де Марсант, із паном де Шарлюсом, з маркізою де Вільпарізіс, я так і цокотів із ними, сипав як горохом.
— Ви збираєтеся йти з моїм сестринцем Паламедом? — спитала маркіза де Вільпарізіс.
Гадаючи, ніби вона зрадіє, дізнавшися про нашу приязнь із її улюбленим сестринцем, я весело відповів: «Він попросив мене піти разом. Я дуже потішений. Ви не уявляєте, як ми з ним дружимо, і я думаю — ми з ним невдовзі зійдемося ще ближче».
Невдоволення в маркізи де Вільпарізіс змінилося виразною тривогою.
— Не ждіть його, — стурбовано сказала вона мені, — він зараз розмовляє з князем фон Фаффенгаймом. Про домовленість із вами він, мабуть, забув. Ну, йдіть, ідіть, поки він стоїть до вас плечима.
А я не поспішав до Робера та його приятельки. Але маркіза де Вільпарізіс не могла дочекатися, коли ж я нарешті піду і я, гадаючи, ніби вона хоче перебалакати з сестринцем про щось важливе, попрощався. Обік неї дебелився по-олімпійському пишний дук Ґермантський. Кожен член його тіла нібито свідчив про казкові його багатства, ущільнювався завдяки цьому багатству буцімто на те, щоб сотворити цю таку коштовну людину; його багатство було перетоплене в один людиноподібний виливок. Коли я підступив до нього попрощатися, він підвівся ґречно з крісла, і я відчув марудну, тужаву тридцятимільйонну масу, що її урухомило, підняло і поставило переді мною старе французьке виховання. Мені здавалося, ніби це статуя Зевса Олімпійського, яку Фідій начебто вилив із щирого золота. Така міцна була влада єзуїтського виховання над дуком Ґермантським, точніше сказати, над його тілом, бо на його розум вона так глибоко не впливала. Дук Ґермантський сміявся зі своїх власних дотепів, але його не смішили дотепи інших людей.