У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Пан де Шарлюс сам себе урвав, він почав розпитувати мене про Блока, про якого мова мовилася (хоча барон удавав під той час, ніби не чує) у маркізи де Вільпарізіс. І його манера говорити так розминалася з тим, що він казав, аж здавалося, наче він думає про інше й сипле словами машинально; ніби для годиться він поцікавився, чи молодий мій товариш, чи гарний тощо. Якби Блок чув нашу розмову, то пан де Шарлюс зацікавив би його ще дужче, ніж маркіз де Норпуа, тільки з мотивів зовсім інших: його зацікавило б, чи пан де Шарлюс за чи проти Дрейфуса. «Для вашого становлення, — зауважив пан де Шарлюс, поставивши сілька запитань про Блока, — вам годилося б завести приятелів серед чужинців». Я відповів, що Блок француз. «А-а! — сказав пан де Шарлюс. — А я думав, жид». Наголошення на такій невідповідності навело мене на думку, що пан де Шарлюс найза-пекліший антидрейфусар, яких я тільки знаю. Але він висловився проти оскарження Дрейфуса у державній зраді. Хоча зробив це так: «Здається, газети пишуть про Дрейфуса, ніби він зрадив батьківщину, так мені здається, бо я читаю газети через п’яте-десяте; читати газети для мене все одно, що мити руки; нічого цікавого я в них не знаходжу. У кожному разі складу злочину тут немає, земляк вашого приятеля вчинив би злочин проти своєї країни, якби зрадив Юдею, але до чого тут Франція?» Я заперечив, що в разі війни жидів поставлено б під рушницю вкупі з усіма. «Можливо, й не доведено, що це було б зле. Та як мобілізують сенегалів чи мальгашів, то навряд чи вони з надто великою звагою битимуться за Францію, і це природно. Вашого Дрейфуса радше можна б покарати за порушення правил гостинности. Але годі про це. Чи не могли б ви попрохати вашого приятеля, щоб він повів мене до синагоги, коли там відбуватиметься якась урочистість, скажімо, обрізання, з жидівськими співами? А може, він винайме залу і влаштує для мене біблійний вертеп, як ото дівиці з Сен-Сіру грали, розважаючи Людовіка XIV, расінівські сцени на теми псалмів. І чи не можна щось комічне? Скажімо, ваш приятель у змаганні зі своїм батьком зранив би його, як Давид Голіафа. Вийшов би втішний фарс. А ще він міг би дати гарту або, як каже моя стара служниця, перегнати гречку своїй нені. Оце було б здорово, це б нас розважило. Як по-вашому, дядьку? Адже ми кохаємося в екзотичних видовищах, адже якби побити цю азійську прояву, то стара шерепа дістала б по заслузі, та й край». Вимовляючи ці моторошні й майже біснуваті слова, барон де Шарлюс до болю стискав мені руку. Згадавши оповіді родичів пана де Шарлюса про те, який він напрочуд добрий до своєї старої служниці, чий мольєрівський суржик він допіро цитував, я подумав, як цікаво було б визначити, -- явище це, по-моєму, ще малодосліджене і заплутане, — як уживаються доброта і злість в одному й тому самому серці.