У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Щоб усе-таки змусити її змінити відповідь, ми звернулися до іншого створіння з того самого царства, тільки всесильного, яке не питає в тіла, а командує ним: до жарознижувального на кшталт не вживаного ще тоді аспірину. Ми скинули в градусникові ртуть до 37,5°, мавши надію, що вище вона не підскочить. Ми дали бабусі жарознижувального і знову вставили градусник. Якщо невблаганному стражареві показати перепустку, підписану за протекцією високого начальства, то, глянувши, він заявить: «Ну що ж, усе гаразд, проходьте, будь ласка», — так і пильна швейцарка цього разу не ворухнулася. Але хмурий її вигляд попереджав: «Навіщо це вам? Якщо ви вдастеся до хіни, вона звелить мені не ворушитися: раз накаже, десять разів накаже, двадцять разів накаже. А потім їй набридне, я її знаю, повірте. Довго це не потриває. Це вам поможе, як мертвому припарки».

Аж тоді бабуся відчула, що в неї ввійшла істота, яка знала людину краще, ніж вона, ввійшов сучасник зниклих порід, перший спадкоємець землі, який жив задовго перед появою людини головатої; відчула, як тисячолітній спільник обмацує їй, навіть досить брутально, голову, серце, лікоть, — то він розпізнавав місцевість, ревне готувався до передісторичного бою, і бій зараз же й спалахнув. Потужний хемічний елемент як стій переміг гарячку, цього розчавленого Пітона, і бабусі захотілося, щоб її подяка дійшла до нього через усі царства природи, зверх усіх тварин та рослин. Її схвилювало це побачення крізь віки — побачення з тією стихією, яка існувала до законення флори. А термометр, ніби Парка, миттю заломлена давнішнім богом, не рухав свого срібного веретенця. Та ба! Інші нижчі істотй, намуштровані людиною полювати на таємничу дичину, яка живе у ній самій, але якої вона не може впіймати, щодня нещадно звістували нам цифру білка, правда, незначну, проте таку стійку, що, здавалося, її породжує теж якесь постійне, тільки нами не зауважене явище. Колись Берґотт уразив мою безсторонність, що брала в мені гору над розумом, коли сказав, що доктор дю Бульбон мене не знудить, що він обере для мене курс лікування, може, на перший погляд, химерний, зате відповідний до складу мого мислення. Але поняття перетворюються в нас, вони долають перешкоди, які ми їм ставимо спершу, вони живляться багатими інтелектуальними запасами, які ми нагромаджували, не знаючи, що це для них. І як у всіх випадках, коли якийсь відгук про незнайому нам людину викликає у нас уявлення про великий талант, майже геній, я нараз пройнявся до доктора дю Бульбона такою безмежною довірою, яку нам навіює той, хто зіркіше за інших бачить істину. Я, певна річ, знав, що він радше фахівець із хвороб нервових, недарма Шарко перед смертю напророкував йому, що він стане світилом неврології та психіатрії. «Або я знаю, цілком можливо», — проголосила присутня при цьому Франсуаза. Ймення Шарко і дю Бульбона вона чула вперше, але це не завадило їй сказати: «Можливо». Ці її «можливо», «либонь», «або я знаю» дратували тоді мене. Мені кортіло відрубати їй: «Звідки ж вам знати, якщо ви не маєте уявлення про те, що ми обговорюємо? Якщо ви нічого не знаєте, то як же ви смієте говорити, може щось бути чи не може? У кожному разі, тепер ви не можете твердити про необізнаність із тим, що Шарко сказав дю Бульбону, ви про це знаєте, вам про це сказали, і ваші «либонь» і «можливо» недоречні, бо це точно відомо».