У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Колекціонери, шанувальники поезії, ті, що зневажали дріб'язковість, марили про любов і гонор, творили для Одетти еліту, вицвіт людства. Можна було й не мати таких уподобань, досить було тільки заявити про них: якщо Одеттин сусіда за обіднім столом признавався, що любить блукати вулицями, ритися в поросі крамничок зі старожитностями, що його ніколи не оцінять у теперішній Гендлярський вік, оскільки він не дбає про свої вигоди, що він пережиток, вона, повернувшись додому, казала: «Яка гарна душа, яка вражлива натура! Ніколи б не подумала!» — і починала шанувати його як Бога. Натомість щирі поклонники прегарного, такі як Сванн, які утримувалися розпатякувати про свої уподобання, залишали її холодною. Звичайно, вона визнавала, що Сванн не грошолюб, але додавала, закопиливши губки: «Ну, він зовсім не те»; по суті до душі її промовляла не сама безкорисливість, а її фразеологія.

Почуваючи, що часто він не може вволити її бажання, Сванн принаймні турбувався про те, щоб їй було з ним добре, не спростовував її вульгарних думок, не сперечався з її несмаком, який проявлявся геть в усьому, ба більше: він любив її судження і її смаки, як любив усе, що було їй притаманне, навіть захоплювався ними, бо завдяки цим особливостям сутність її відкривалася йому, прояснялася. Ось чому, коли вона мала щасливий вигляд, бо збиралася на «Королеву топазів» або коли її погляд робився поважним, тривожним і нетерпеливим, якщо вона боялася пропустити квіткове свято або просто спізнитися до чаю з мафінами і тостами, до чаю на Королівській, одвідини якого Одетта вважала необхідними, щоб зміцнити за собою славу елегантної жінки, Сванн захоплювався нею, ніби побачивши дитину, яка не грається в дорослого, або побачивши портрет, що, здавалося, так хвацько його намальовано; Сванн тоді так ясно бачив на личку своєї коханки дзеркало її душі, що не міг утриматися від спокуси підійти до неї і торкнутися губами її щік. «Ох, маленькій Одетті так кортить, щоб її взяли на свято квітів, їй кортить, щоб нею захоплювалися, ну, гаразд, ми візьмемо її туди, нам залишається тільки скоритися їй». Сванн став трохи короткозорим і, працюючи вдома, мусив надівати окуляри, а в світі появлятися з моноклем, який його не так спотворював. Побачивши його з моноклем, Одетта не могла стримати захвату. «Ну що ж, для чоловіка, по-моєму, це з біса шикарно, це безперечно! Тобі це так личить! У тебе вигляд правдивого джентльмена. Бракує тільки титулу», — додавала вона з ноткою жалю в голосі. Сванн любив Одетту саме такою, — так само в бретонці, якби він у неї закохався, йому подобався б її чепець, подобалося б те, що вона боїться привидів. Досі, як у більшості людей, чий художній смак розвивається незалежно від їхньої чуттєвости, у Сванна існувала якась дивна розбіжність між його мистецькими запитами і тим, як він їх удовольняв. Сванн насолоджувався найвитонченішими творами мистецтва у товаристві найвідсталіших жінок, так, скажімо, він приводив молодесеньку покоївку в ложу бенуара на декадентську п'єсу або на виставку імпресіоністів, сам, до речі, переконаний, що освічена світська дама зрозуміла б не більше, ніж покоївка, але у неї не вистачило б терпцю так мило промовчати. Навпаки, покохавши Одетту, Сванн спізнавав неабияку втіху в тім, щоб дивитися на все однаковими очима, виявляти з нею одностайність у всьому, тішитися всім, що подобалося їй, і йому не тільки наслідувати її звички, а й засвоювати її думки подобалося тим дужче, що нічого спорідненого у його власній душі ці звички та думки не мали, вони тільки нагадували йому про його любов, задля якої він ішов на жертву. Він кілька разів дивився «Сержа Паніна», він дізнавався, коли оркестром диригуватиме Олів'є Метра, бо йому давало втіху з'ясовувати, чим живе Одетта, поділяти її смаки. Чар її близькости давали Сваннові улюблені її твори чи куточки природи, і цей чар здавався йому таємничішим від чару, притаманного чомусь іще прекраснішому, але не пов'язаному з нею. До того ж занедбавши свої юнацькі захоплення й остудивши навіть їх, непомітно для себе, скептицизмом світської людини, він думав тепер (або принаймні так довго про це міркував, що вже почав це проповідувати), що в царині мистецтва беззастережних вартостей немає, що все тут залежить від доби, від класу, що все зводиться до моди, причому найвульґарніші люди не згірші від нібито найшляхетніших. Він вважав, що хвилювання Одетти через запрошення на вернісаж не смішніше, ніж утіха, якої раніше зазнавав він сам від сніданку у принца Валлійського, а її захват перед Монте-Карло чи Ріґі не дурніший, ніж його замилування Голландією, в якій Одетта не бачила нічого гарного, або Версалем, який здавався їй нудним. Тож він не їздив ні туди, ні туди, тішачись думкою, що ради Одетти він відчуває так само, як і вона, і любить те саме, що й вона.