Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності
- Автор: Плохий Сергей Николаевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1611-2
- Переводчик: Роман Клочко
- Жанр: История
Электронная книга - «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Краткое содержание книги:
Книга цікаво й доступно розповідає про історію нашої держави від часів Геродота до подій на Сході України сьогодні. Це авторитетне видання допоможе краще зрозуміти події минулого, а через них – і наше сьогодення. Автор фокусує увагу на українцях як найбільшій демографічній групі, а згодом – головній силі, що стояла за створенням сучасної нації. Дізнайтеся, як наші предки «призвали варягів на царювання», як наша країна боролася за право бути незалежною, пройшла крізь часи кріпацтва, комуністичного терору й Голодомору, Другої світової війни та врешті-решт отримала незалежність.
Хоча українізація посідала центральне місце в політиці коренізації в Україні, вона охопила не тільки етнічних українців. В Україні були створені єврейські, польські, грецькі та болгарські регіони із власними адміністраціями. Видавництва друкували книжки національними мовами, а школярі навчалися мовами своїх етнічних груп. Але наслідки цієї політики були обмеженими та стосувалися здебільшого сільської місцевості. У містах національні меншини русифікувалися навіть швидше, ніж українці. 1926 року 62% українців Харкова назвали рідною мову своєї національності, у той час як серед євреїв такий показник становив лише 41%. Деякі єврейські інтелектуали та літератори, такі як Григорій Кернер (Грицько Кернеренко), уродженець махновської столиці Гуляйполе, прийняли українізацію і вирішили писати українською, але більшість віддали перевагу російській як більш прямому шляху до соціалістичної модерності. Багато з них поїхали до Москви й там зробили помітну кар’єру. Письменники Ілля Ільф (справжнє прізвище Файнзільберг) та Василь Гроссман — уродженці найбільш відомих єврейських центрів України, Одеси та Бердичева, — обрали саме цей шлях.
Сталінська підтримка українізації була тактичною та тимчасовою. Наприкінці 1920-х років партійне керівництво вирішило, що виживання режиму залежить від підтримки найбільшої етнічної групи — росіян. Треба було тримати під контролем українські та інші неросійські прагнення до створення повністю незалежної культури.
1929 року Головне політичне управління — радянська таємна поліція — розпочало хвилю арештів, готуючись до одного з перших показових процесів у Радянському Союзі. На судових засіданнях, що відбувалися в Харкові, основною мішенню стали лідери української інтелігенції, звинувачені в належності до фіктивної організації — «Спілки визволення України». Обвинувачі стверджували, що члени цієї організації підтримували контакти з українською еміграцією й польським урядом, плануючи підняти повстання з метою створити незалежну Українську державу. У верхній частині списку ймовірних змовників були вчений секретар Всеукраїнської Академії наук і колишній заступник голови Центральної Ради Сергій Єфремов і колишній прем’єр-міністр Української Народної Республіки Володимир Чехівський. Останній був також одним із лідерів Української автокефальної православної церкви, яку обвинувачі розглядали як одну з гілок організації. Обвинувачення були сфабрикованими, однак судді засудили 15 осіб до смертної кари, 192 — до різних термінів ув’язнення і 87 — до внутрішнього заслання. Цей процес був безпосередньо спрямований проти інтелігенції, яка стояла на чолі політики українізації. Партія змінювала свою стратегію, показуючи цим процесом, що об’єктом її нападу тепер є не великодержавний російський шовінізм, а місцеві націоналізми. Українські націонал-комуністи, у тому числі впливовий нарком освіти Микола Скрипник, намагалися вплинути на Москву щодо організації схожого процесу проти російського «великодержавного шовінізму», однак це їм не вдалося.
Лінгвістична та культурницька українізація не змогла змінити культуру індустріального півдня та сходу республіки. Ніде це настільки не впадало у вічі, як у новій столиці України, Харкові. Частка тих, хто вважав рідною мовою українську, між 1926 та 1939 роками збільшилася лише з 24 до 32%, а частка тих, хто вважав рідною російську, залишилася на тому ж рівні — близько 64%. За цей період населення міста подвоїлося з 477 до 833 тисяч осіб, а частка українців зросла з 39 до 49%. Політику українізації було зупинено перш, ніж вона змогла домогтися включення міста в український культурний процес, — ця поразка матиме довгострокові наслідки для самоідентифікації українського сходу. Але політика українізації залишила й інший відбиток на українському суспільстві. Вона створила умови, у яких дедалі більше міських українців оголошували себе українцями, а не росіянами, незважаючи на те що використовували переважно російську мову. Оскільки кількість російськомовних українців продовжувала зростати, вони утворили важливу культурну ланку між україномовними українцями та російськомовними росіянами. Насправді між усіма трьома групами існувала своя lingua franca, що називалася суржиком — суміш двох мов.