Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові
- Автор: Несбё Ю
- Серия: Кров на снігу #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7924-4
- Переводчик: Володимир Чайковський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові». Краткое содержание книги:
У видавництві «Фоліо» вийшли друком книжки Ю Несбьо «Нетопир», «Червоногрудка», «Безтурботний», «Привид», «Мисливці за головами», «Таргани», «Леопард», «Сніговик», «Пентаграма», «Поліція», «Спаситель», «Син», «Кров на снігу».
Що чекає на кілера-невдаху, який власноруч не в змозі вбити людину і йому самому доводиться переховуватися від кулі найманого вбивці? Звичайно ж смерть. Однак Бог чомусь пожалів Ульфа і дав йому шанс вижити, ба більше — на Далекій Півночі, серед саамів, він знайшов своє кохання й навіть родину. Та чи вдасться йому зберегти це?..
Українською друкується вперше.
Я озирнувся і згадав, як мій дід тоді, несучи мою валізу, підвів десятирічного онука до свого будинку, відчинив двері та сказав: «Mi casa es tu casa»[5]. І хоч я не знав жодного з тих слів, але зрозумів, що він хоче сказати.
— Хочеш випити кави перед зворотною дорогою? — запитав я і відчинив дверцята пічки.
Пічка війнула на мене сірою золою.
— Мені десять років, — сказав Кнут. — Я не п’ю кави. А тобі потрібні дрова. І вода.
— Зрозумів. А як щодо сандвіча?
— Ти маєш сокиру? Або ніж?
Я мовчки подивився на нього. Він закотив очі: мисливець без ножа.
— Можеш наразі позичити у мене.
Кнут, завів руку за спину і витягнув величезний ніж із широким лезом і жовтим дерев’яним руків’ям.
Я взяв ніж у руку. Важкуватий, але не надміру важкий, гарно збалансований. Приблизно так відчувався б у руці гарний пістолет.
— Тобі його батько подарував?
— Дідусь. Це — саамський ніж.
Ми постановили, що він принесе дрова, а я — воду. Пишаючись тим, що йому доручили дорослу справу, Кнут ухопив ніж і рвонув до лісу. Я знайшов у стіні дошку, яка не дуже міцно трималася. За нею намацав свого роду утеплювач із моху і торфу. Туди я запхав свій пояс-гаманець із грошима. Набираючи відром воду зі струмка, що пробігав метрів за сто від хатини, я почув завзяте гупання важкого ножа по дереву в лісі.
Поки Кнут закладав у пічку хмиз і кору, я повигрібав із шафи мишачий послід і склав у неї продукти. Я дав хлопчикові коробку сірників, після чого у пічці спалахнув вогонь, і невдовзі почав посвистувати чайник. У хатині зробилося трішечки чадно, і я помітив, що комарі повтікали від диму. Я з того скористався, щоб, скинувши сорочку, побризкати собі водою з відра на торс і обличчя.
— Що це в тебе? — показав пальцем Кнут.
— Оце? — перепитав я, беручи в руку іменний жетон, що теліпався у мене на шиї. — Ім’я і дата народження, вибиті на бомбоопорному металі, щоби знали потім, кого вбито.
— Навіщо комусь це знати?
— Щоби знати, куди надіслати скелет.
— Ги-ги, — іронічно мовив хлопець. — Це за дотеп не зараховується.
Посвистування чайника перейшло у попереджувальне булькання. Доки я наповнював одне з двох тріснутих горняток, хлопчина вже наминав другу скибку хліба, щедро намащеного паштетом. Я подмухав на чорну маслянисту пінку.
— Кава, яка вона на смак? — запитав Кнут із напханим ротом.
— Найгірше, коли куштуєш уперше, — зробив я пробний ковток. — Доїдай і мерщій додому, поки мама не почала непокоїтися.
— Вона знає, де я.
Він поставив на стіл обидва лікті й підпер голову долонями так, що щоки піднялися до очей.
— Анекдот.
Кава насправді була смачнюча, а горнятко приємно зігрівало руки.
— Чув про те, як норвежець, данець і швед заклалися, хто далі висунеться з вікна?
Кнут забрав руки зі столу і заінтриговано витріщився на мене:
— Ні.
— Вони сіли на підвіконня. І враз норвежець переміг.
У тиші, яка запала по моїх словах, я зробив іще один ковток. З напруженого виразу обличчя Кнута я зрозумів, що він чекає на дальшу розповідь.
— То як він переміг? — запитав, нарешті, хлопчик.
— А ти гадав, як? Норвежець вивалився з вікна.
— То норвежець поставив сам на себе?
— Ясна річ.
— Це не так ясно. Ти мав уточнити від самого початку.
— Гаразд. Але тепер ти зрозумів, у чому сіль, — зітхнув я. — То що скажеш?
Він приклав вказівний палець до свого веснянкуватого підборіддя і задумано втупився у простір. Потім пролунали два коротких вибухи сміху. Тоді знову замислене споглядання.
— Закороткий анекдот, — зробив він висновок. — Але тому, либонь, смішно. Беркиць, і справі кінець. Що ж, ти насмішив мене.
Він знову хихикнув.
— До речі, щодо справи...
— Авжеж, — сказав він, підводячись. — Я завтра знову прийду.
— Справді? Навіщо?
— Мазь від комарів.
— Мазь від комарів?
Він узяв мою руку і приклав до мого лоба. Мені здалося, я торкнув протиударну обгортку — пухир на пухирі.
— Гаразд, — кивнув я. — Принеси мазь від комарів. І пива.
— Пива? Але тоді ти...
— Горітиму в пеклі?
— Це треба їхати в Алту.
Я згадав алкогольний дух у майстерні його батька.
— Паленка.
— Га?
— Самогон. Чи що п’є твій батько. Де він це бере?
Переступаючи з ноги на ногу, Кнут знехотя відповів:
— У Маттіса.
— Гм... Кривоногий коротун у подертій парці?
5
«Мій дім — твій дім» (ісп.).