Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Серед них була і моя тітка Пеґ, висока й дебела, з папкою в руці. Її каштанове із сивиною волосся було коротко й не зовсім вдало підстрижене — через цю стрижку вона скидалася на Елеонору Рузвельт, тільки з гарнішим підборіддям.
Тітка мала на собі довгу помаранчево-рожеву саржеву спідницю і оксфордську сорочку, начебто чоловічого крою. А ще сині підколінники й бежеві мокасини. Якщо тобі здається, що то був немодний ансамбль, не сумнівайся — так воно й було. Він був немодний тоді, був би немодний тепер і буде немодним, аж поки не вибухне Сонце. Ще нікому не вдалося гарно виглядати, нап’яливши на себе помаранчево-рожеву саржеву спідницю, синю оксфордську сорочку, підколінники й мокасини.
Її непривабливий вигляд ще гостріше впадав у вічі, бо тітка розмовляла з двома чарівними артистками з мюзиклу. Сценічний макіяж додавав їм неземного блиску, а їхні лискучі кучері були зібрані в пишні зачіски. Поверх костюмів вони накинули рожеві шовкові халатики. Словом, такого відверто сексуального образу жіноцтва я ще не бачила. Одна з артисток була білявкою — ще й платиновою — і мала таку фігуру, що Джин Гарлоу скреготала б зубами від заздрощів.
Друга — гаряча брюнетка, чию виняткову красу я зауважила ще раніше, з іншого кінця театру. (Хоча для того, щоб помітити, яка та жінка була приголомшлива, не треба було володіти особливими здібностями — це б і марсіанин побачив… із самого Марсу.)
— Віві! — закричала тітка Пеґ, і її усмішка осяяла мій світ. — То тобі таки вдалося, дитинко!
«Дитинко»!
Мене в житті так ніхто не називав. Відразу захотілося кинутися їй в обійми і розплакатися. Так приємно було чути, що мені щось «вдалося» — так наче я справді чогось досягнула! Хоча насправді всі мої «досягнення» — це те, що мене спочатку вигнали з коледжу, потім з батьківського дому, а насамкінець я загубилася на вокзалі Ґранд-Сентрал. Однак тітчина радість була мені як бальзам на душу. Мене так тепло зустріли. Я відчувала себе бажаною.
— З Олів, наглядачкою нашого зоопарку, ти вже знайома, — сказала тітка Пеґ. — А це Ґледіс, керівниця нашої танцювальної трупи…
Платинова білявка усміхнулася і, луснувши бульбашку з жуйки, сказала: «Привіт!»
— …а це Селія Рей, одна з наших артисток.
Селія простягнула витончену руку і тихо мовила: «Дуже приємно. Рада знайомству».
Селія мала дивовижний голос. Річ була не тільки у виразному нью-йоркському акценті — той голос був глибокий і хриплий. Артистка з голосом «Щасливчика» Лучано.
— Ти щось їла? — запитала тітка Пеґ. — З голоду не вмираєш?
— Та ні, — відповіла я. — Не те щоб я вмирала з голоду… але щось би повечеряла.
— Тоді ходімо. Вип’ємо пару літрів чогось доброго, побалакаємо.
Втрутилася Олів:
— Багаж Вівіан ще не занесли нагору, Пеґ. Її валізи так і стоять у вестибюлі. У неї сьогодні був довгий день, і їй годилося б освіжитися. Крім того, треба пороздавати акторам тексти.
— Нехай хлопці занесуть її речі нагору, — відповіла тітка. — І, по-моєму, вона й так виглядає свіжо. А тексти акторам не потрібні.
— Тексти акторам потрібні завжди.
— Завтра все зробимо, — відмахнулася тітка Пеґ; її розмита відповідь явно не задовольнила Олів. — Мені не хочеться зараз говорити про роботу. Я готова з’їсти коня і ледь не падаю від спраги. Пішли вечеряти, га?
Це вже прозвучало так, ніби вона просить в Олів дозволу.
— Не сьогодні, Пеґ, — твердо відповіла Олів. — Дуже вже довгий день видався. Дівчині треба відпочити, розкласти речі. Бернадетт має нагорі м’ясний пиріг. Я можу зробити сендвічі.
Тітка Пеґ трохи скисла, але тут же повеселішала.
— Ну тоді пішли нагору! — скомандувала вона. — Ну ж бо, Віві! Ходімо!
Незабаром я зрозуміла ось що: коли тітка казала «Ходімо!», це означало, що вона запрошувала всіх, хто стояв неподалік і міг почути її заклик. Тітка Пеґ завжди вела за собою натовп, і їй було байдуже, хто в тому натовпі був.
Ось чому того вечора нагорі в житловому крилі театру «Лілея» зібралися не тільки ми з тіткою Пеґ та її секретаркою Олів, а й артистки Ґледіс і Селія. В останню мить до нас приєднався один дивакуватий молодий чоловік, якого тітка Пеґ схопила за комір, коли той ішов до службового виходу.
Я впізнала в ньому танцюриста з шоу. Коли він підійшов ближче, я побачила, що на вигляд йому років чотирнадцять і підкріпитися йому б теж не завадило.