Маркус і Діана. Світло Сіріуса

Він спробував зупинитися, але не зумів. Слова накочувалися дедалі швидше. Він не тямив, що казав. Ніби замість нього говорив хтось інший. Слова зринали самі собою й ховали його думки в жахливій лавині буйних фантазій і неймовірної брехні.

— З другого боку гори стояв затишний будиночок. Там був порятунок. Ми обидва зігнулися й посунули далі. Льодовик був слизький, мов ковзанка!

Маркус звів подих. У кімнаті запала мертва тиша. Аж тут відчинилися двері. Зайшли данці — стомлені, але задоволені. O.K.[8], нехай заходять! Подумаєш, яка різниця — двома слухачами менше чи більше.

— Ми простелили куртки й так на них і посунули льодовиком далі, вітер віяв нам у спини, а ми тішилися й реготали. То було дивовижне відчуття.

У нього виходило. Достоту так, як і тоді, коли він писав листа з проханням автографа. Все діялось якось знічев’я. Треба було тільки до кінця витримати.

— Ходити льодовиком не завжди буває безпечно, ми знали про те й раніше. І найнебезпечніші там тріщини. Атож, тріщини — найлютіший ворог усіх альпіністів. І що ми побачили вдалині?

— Тріщину, — захриплим голосом прошепотів Пер Еспен.

— Так! — вигукнув Маркус. — Тріщину! Вона була така глибока, як… просто бездонна! А ми з татом спускалися якраз до неї! Лишенько, куди нас несло!

Хтозна, навіщо він крикнув «лишенько, куди нас несло!» То було зовсім не до речі. Але тепер уже не мало ніякого значення.

— Еге ж! — крикнув він знов. — Лишенько, куди нас несло! Тоді нам ще раз знадобилася б добра порада. Я був легший за тата й куди проворніший, тож і пересувався набагато швидше. Тріщина ставала все ближчою й ближчою. Лишенько, куди нас несло! Я подумав, що надійшла моя смертна година, та ось… за спиною в мене почувся скрегіт ковзанів. То був тато. Власне, колись він бігав на ковзанах. Тепер усе складалося добре. Я силкувався загальмувати, але буревіїсько переросло в… небачений досі ураган! Я заплющив очі, й саме тієї миті, коли подумав про свою смертну годину, тато схопив мене за рюкзак і щосили потягнув назад. Ми покотилися до тріщини й зупинилися всього за метр від чорного провалля!

Маркус замовк. У голові гупало. Йому здавалося, ніби він виголошує лекцію уві сні. Підлога під ногами хиталася.

«Це я просто ходжу вві сні, — подумалося йому. — Не варто зараз прокидатися. А то ще дістану шок».

Він розтулив рота. З нього не викотилося ні слова. Він пильно оглянув обличчя присутніх навкруг себе. Вони були мовби скуті кригою. Та ось крига почала танути.

«Нехай би вона не танула, — подумав він. — Будь ласка, не тань!»

— А що було далі? — спитала данка, що відтанула перша.

— Далі ми подалися додому, — тихо відповів Маркус. — А потім обоє зійшлися на думці, що наш похід удався.