Маркус і Діана. Світло Сіріуса

— Ми з татом вибираємося на льодовик щоліта, — правив своєї Маркус, намагаючися проковтнути язик.

— Чудово, Маркусе, — сказала Каріанна Педерсен. — Тоді ти, мабуть, прочитаєш нам невеличку лекцію.

— Лекцію?

— Авжеж, про те, як треба ходити льодовиком.

— Коли?

— Увечері, — запропонувала Еллен Кристина. — Перед гуртовою піснею.

— Гарна думка, — згодився учитель Скуґ.

Маркус хотів було сказати, що йому потрібен час на приготування, проте зневажливі погляди недовірливих однокласників змусили лавину котитися далі.

— Мені неважко, — відповів він. — Я можу трохи поділитися своїми враженнями.

— Тоді згода, — сказав учитель Скуґ, а потім, кивнувши данцям головою, зайшов до будиночка.

Будиночок був менший за той, у якому вони ночували біля підніжжя гори. Тут не було опецькуватої, привітної пані, що подавала форель та узвар із чорносливу, а стояла лише кухонна шафа, повна консервів, лимонаду та шоколаду, за які можна було платити, кладучи гроші в скриньку, підвішену на стіні. Ще там була старовинна груба і в ящику лежали дрова. За будиночком жебонів потічок, звідки можна було набирати в цеберко, що стояло під стіною будиночка, свіжу холодну гірську воду. Повз будиночок пролягала стежина, яка тягнулася брунатною землею та білими латками снігу аж ген до льодовика, що нагадував крижане бірюзове небо.

Стежку природи оглядали групами по четверо осіб. Маркусова група була, як завше, неперевершена, й то завдяки Сіґмундові, що знав і норвезькі, й латинські назви всіляких мохів, кущів та квітів. Скажімо, ялівцю, гірського червоного моху, оленячого моху, споришу, шолудивника, звіробою і ще багато яких. Маркусові з голови не сходила думка про те, що ввечері йому доведеться виступати з ґрунтовною лекцією про те, як ходити льодовиком. Через неї він просто не міг насолоджуватися успіхом. Уже за кілька годин треба було починати, а час летів на диво швидко, хоч начебто й ледве тягнувся. Кожна секунда здавалася вічністю, а кожна година — секундою.