Я обслуговував англійського короля

[8] і булку, і сам відносив тим згрибілим бабам, а коли він ніс свій дар через Ринок, то здавалося, мовби він у тому горщику ніс не флячки, а, як я сам те бачив, він ніс тим бабам, кожній окремо, своє серце, серце людини у супі з флячками, або своє серце, покраяне й стушковане з цибулькою й перцем, і ніс так, як священик несе дароносицю або миро для останнього причастя, ось так ніс поет ту страву в горщику і плакав сам над собою, який він гідний, і хочай у борг, але таки купив тим старушенціям юшку, і не для того, щоб вони зігрілися, а щоб знали, що він, Тонда Йодл, думає про них, живе ними, має їх за таких, як він сам, за частину свого світогляду, і проявляє свою любов до ближнього вже тепер, а не по смерті… а тоді, коли він розклав по підлозі свої нові книжки, аж на коридор, прибиральниця, несучи відро з кльозету, потоптала йому ті білі палітурки «Життя Ісуса Христа», а Тонда на неї навіть не крикнув: нащадки глупі, злі й злочинні, а тільки кожен слід підписав і з тими слідами продавав, і замість брати за книжку десять крон, продавав її за двадцять… та оскільки книжку він видав накладом власним, всього двісті примірників, а Йодл мав обіцянку, що в Празі католицьке видавництво видасть йому тих книжок десять тисяч, то цілими днями він робив рахунки, скидаючи і знову вдягаючи плащ, тричі падав, коли йому прибили скинуте взуття, ага, я ще одне забув! Він щоп’ять хвилин всипáв у себе якісь ліки, і був тими порошками так обсипаний, мов якийсь мірошник, котрому прорвався мішок з борошном, тому груди й коліна на чорному костюмі мав геть чисто білі, а одні ліки, «неврастенін» вони називалися, пив просто з пляшки, і від того мав на губах жовті обводи, мовби він жував тютюн… і ось він випив і всипав у себе ті ліки, через які щоп’ять хвилин йому стає то гаряче, аж він пітніє, то зимно, і він дрижить так, аж цілий стіл трясеться разом з ним, і підраховує, наче якийсь столяр, площу кімнати й коридору, покриту тим «Життям Ісуса Христа», і врешті Тонда підрахував, що коли з’являться тих десять тисяч примірників, це буде стільки книжок, що якби порозкладати їх на землю, то вийшов би брукований гостинець з Часлава до Гержманового Містця, або площа, яка покрила б Ринок і всі прилеглі вулиці історичної частини нашого міста, а якби ті книжки віршів поскладати одну за другою в ряд, вони утворили б роздільну смугу посеред шосе з Часлава аж до Їглави, і так мене забембав своїми книжками, що я постійно ходив вулицями нашого містечка тільки по тих викладених книжках, і розумів, яке то мусить бути прекрасне відчуття, коли на кожній бруківочці викарбувано твоє ім’я і повторено десять тисяч разів «Життя Ісуса Христа», за яке Тонда заліз у борги, і ось прийшла пані Кадава, власниця друкарні, і спакувала Тондине «Життя Ісуса Христа», і двоє коридорних винесли все у кошиках для білизни, а пані Кадава казала, а радше кричала: «Тепер Ісус Христос буде в моїй друкарні, і за вісім крон я завжди вам дам одного Ісуса Христа…», і Тонда скинув плащ, і випив з пляшки неврастенін, і волав, і бушував: нащадки глупі, злі й злочинні…