Я обслуговував англійського короля

, всі тоді сиділи на кухні, бо була зима, а влітку сиділи в залі для кеглів або ж коло вікна, відокремлені від зали запоною, і той Ґумовий Король виголошував про ту панну цілу промову, а всі з того реготали, хоча я не бачив у цьому нічого смішного, і кожен за столом, коли брав ту панну, то вже не сміявся, а, почервонівши, віддавав її сусідові, а Ґумовий Король повчав, як у школі: «Панове, це остання новинка, сексуальний об’єкт для ліжка, моделька з ґуми під назвою Прімавера, з Прімаверою кожен з вас може робити, що завгодно, бо ж вона як жива, зростом, як доросла дівчина, вона зваблива і добре прилягає, вона тепла й гарна, вона сексуальна, мільйони мужчин чекали на Прімаверу з ґуми, надмухану власними вустами. Ця жінка, створена вашим подихом, дарує чоловікам нову віру в себе, а отже, нову потенцію й ерекцію, і не тільки ерекцію, а й блаженство. Прімавера, панове, з особливої ґуми, а між ногами є ґума над ґумами, мікропориста ґума з отвором, який оздоблений всіма горбиками й заглибинами, які повинна мати жінка. Маленький вібратор на батарейці викликає ніжне, хвилююче тремтіння лона, так само, як у справжньої жінки, і кожен, залежно від свого бажання, може сягнути своєї вершини, таким чином кожен чоловік залишається господарем ситуації. А щобисьте не мусили за кожним разом чистити цей жіночий орган, можете користуватися презервативом фірми „Прімерос“, прошу, а щобисьте собі не натерли, то ось вам тюбик гліцеринового крему…» І за кожним разом, коли гість з останніх сил надував ту ґумову Прімаверу й передавав сусідові, Ґумовий Король витягав корок і панна знову спласала, і так ото кожен надмухував її своїм подихом, і кожному вона росла під його власними руками з його власного подиху, а всі решта плескали й сміялися, не в змозі дочекатися своєї черги, на кухні було весело, а касирка крутилася й закладала ногу на ногу, була така знервована, мовби щоразу надували і здували її, і так вони собі бавилися до півночі… Проте згодом серед торгівців об’явився ще один з подібним товаром, він пропонував речі ще гарніші й практичніші, то був представник якоїсь кравецької фірми з Пардубиць, наш метрдотель, який ніколи ні на що не мав часу, здобув його за посередництва армії, через одного полковника, якого обслуговував, і той йому порадив цього агента, який зупинявся двічі на рік у нашому готелі, і я, хоча й бачив його, але недотумкав, що то за проява, і ото він зміряв спочатку штани пана метрдотеля, тоді скинув з нього фрак і залишив стояти в самій камізельці й сорочці, а сам почав прикладати на груди, довкола пояса, на плечі й на шию якісь смужки з пергаментного паперу і писав на них мірки, кроїв ці смужки прямо на метрдотелеві, мовби збирався з них шити йому фрак, але матерії з собою не мав, потім він ті смужки пронумерував і дбайливо склав у пакет, заклеїв і написав на ньому дату народження пана метрдотеля, а також прізвище й адресу, узяв завдаток і сказав, що більше пана метрдотеля турбувати не буде, єдине, що треба зробити, це чекати на фрак, який надійде поштою, на жодну примірку їхати не треба, чого, власне, метрдотель і вибрав винятково їхню фірму, адже він і справді ніколи не мав часу, а далі я почув те, про що хотів, але не відважився запитати, у чому тут весь секрет? І представник, вкладаючи завдаток у туго набитий гаманець, спокійно пояснив усе сам: «Мусите знати, що винахід мого шефа — це справжня революція в республіці, а може, навіть і в Европі, і в світі, тому що офіцери й актори, і всі ті, що мають мало часу, як і ви, пане метрдотель, всі звертаються до нас, і всіх я без поспіху зміряю, мірки відішлю до ательє, а там цими смужками обкладуть таку кравецьку ляльку, всередині якої є ґумовий мішок, який поступово надувають, аж доки заповниться все, що виліплено смужками, і манекен відразу твердне завдяки швидкодіючому клею, потім смужки знімуть, і до стелі вознесеться ваша ґумова фігура, надута назавжди, до неї прив’яжуть шнурочок з запискою, який чіпляють дітям у пологовім будинку, щоб не сплутати, чи як у великому морзі празького шпиталю чіпляють цидулочку на палець небіжчика, щоб теж не сплутати, а коли прийде час, ми спускаємо ту надувну фігуру і приміряємо на ній костюми, фраки й мундири, згідно із замовленнями, потім шиємо і знову приміряємо, тричі приміряємо, поремо і знову шиємо, незмінно без жодної примірки з живим, тільки з його напомпованим заступником, доки піджачок не сяде як влитий, і лише тоді його можна сміливо висилати поштовою передоплатою, і на кожному він буде припасований, як калоша до черевика, аж доки клієнт не поправиться або не схудне, але для цього буде достатньо представника фірми, котрий приїде і зніме мірку, і скільки хто набрав чи втратив, усе в тих місцях на манекені буде, за потреби, збільшене або зменшене, а як не вдасться переробити, то вшиємо новий фрак чи військовий кітель… і так доти, доки замовник не помре, у нього є заступник на складі, повному манекенів під стелею, декілька сотень кольорових манекенів, досить лише прийти і знайти, який потрібно, бо на фірмі все розсортовано по відділеннях — відділення генералів, підполковників, полковників, майорів, капітанів, офіцерів і решти мундирних, досить лише прийти і смикнути за шнурок, а манекен, мов дитяча кулька, опуститься вниз, і можна детально перевірити, який хто мав вигляд, коли востаннє шив собі піджак або плащ…» Ця розповідь так мене схвилювала, що я вбив собі в голову, як здам екзамен на кельнера, то теж замовлю новий фрак саме у тій фірмі, щоб і я, і мій торс возносився під стелю ательє, яке й справді єдине в світі, бо до такого не міг додумати ніхто інший, крім нашого чоловіка… згодом часто мені уявлялося, що то не мій манекен, а я сам піднімаюся під стелю пардубицької кравецької фірми, іноді мені навіть здавалося, що я піднімаюся під стелю нашої ресторації «Злата Прага». І от якось опівночі, несучи мінералку представникові фірми «Беркел», тому, який продав нам вагу, просто-таки аптечну, і машинку, що так тонюнько краяла салямі, я, навіть не постукавши, зайшов і побачив того товстенного агента, що своїм звичаєм сидів на килимі, бо завше, наївшись, ішов до свого покою і там, вбравши піжаму, сидів навпочіпки, і я, було, подумав, що він розкладає пасьянс або грає сам з собою в карти, але він блаженно усміхався, увесь розпромінений щастям, як мале дитя, і по всьому килиму розкладав один стокроновий папірчик біля другого, він уже встелив ними півкилима, та йому все ще було мало, він витяг з портфеля наступну пачку банкнотів і любенько розкладав їх рядочками, так акуратно, ніби мав накреслені на килимі лінійки і кліточки, кожну стокронку він вкладав до мовби заздалегідь намальованого прямокутника, і коли докінчував рядочок, то цей рядочок був так скрупульозно вистелений, наче медові соти, він блаженно дивився на свої соточки, і навіть сплеснув у тлусті долоні, а тоді погладив ними обличчя, сповнене дитячого захвату, він так і сидів з обличчям на долонях і милувався своїми грішми, а тоді знову почав ліпити ті соточки до підлоги, і якщо якась банкнота була обернена навиворіт чи догори дриґом, він перевертав її так, щоб усі лежали однаково, а я стояв і боявся кашлянути або піти, ті банкноти — то був цілий маєток, викладений, наче кахлі, одна в одну, і, головне, те величезне піднесення і та тиха радість відкривали й мої перспективи, бо я так само любив гроші, ще цього не усвідомлюючи, але тоді відкрилося для мене моє майбутнє, коли я всі зароблені гроші, хай і не сотки, а хоч би двадцятки, усі двадцятикронки буду розкладати так само, і я відчув колосальну радість, дивлячись на цього тлустого здитинілого чоловіка в смугастій піжамі, я вже знав і бачив, що в майбутньому це стане й моєю розвагою, колись я так само замкнуся або забуду замкнутися й почну розкладати на підлозі картину своєї сили, своїх здібностей, картину справдешньої радості… А то, було, я ошелешив якось поета Тонду, пана Йодла, він мешкав у нас, бо вмів ще й малювати, замість плати шеф забирав у нього якусь картину, а той видав у нашому містечку книжку віршів «Життя Ісуса Христа», так вона називалася, накладом, щоправда, власним, і увесь той наклад він заніс до свого номера й поскладав на підлозі, один примірник коло другого, при цьому постійно то скидав, то знову вдягав плаща, такий був знервований через того «Ісуса Христа», геть усю кімнату виклав білими книжками, а коли в номері вже не зосталося місця, він перейшов на коридор і розклав ті зшитки мало не до самих сходів, знову то скидаючи плаща, то за хвильку вдягаючи, коли пітнів, накидав плащ на плечі, коли ж мерз, знову вдягав з рукавами, а вже за хвилю його знов кидало в жар, він рвучко скидав плащ, і постійно з вух йому випадала вата, її він теж то виймав, то вкладав, залежно від того, чи хотів чути світ довкола себе чи не хотів, а наші гості чомусь цього поета, який завше агітував за повернення до мазанок і нічого іншого, зрештою, не малював, окрім мазанок з-під Крконошів, і весь час торочив, що призначення поета як митця — шукати нову людину, чомусь наші гості цього поета не любили, чи то пак любили, але постійно робили йому якісь капості, а він, той поет, не тільки роздягався і вдягався у ресторації, а також взувався і роззувався, залежно, який мав гумор, котрий мінявся щоп’ять хвилин через те ненастанне шукання нової людини, і от коли він скидав свої калоші, гості наливали йому в них пиво або каву, і всі дивилися, і не втрапляли видел�