Я обслуговував англійського короля

�івкою на підлогу, але агент погладив мене по волоссю і так гарно до мене всміхнувся, і сказав, що цей хлопець найближчий до правди, і кинув накраяну салямі на вагу, а вага показала сім дек… усі здивовано перезирнулися і обступили той чудесний станочок, і всім стало ясно, що такий станочок зуміє заробляти, а коли ми розступилися, агент узяв жменю дрібняків і кинув їх у ящик з вугіллям, плеснув у долоні, і помічник приніс ще одну коробку, схожу на ковпак, під яким у бабці стояла Діва Марія, а коли він її розкрив, ми побачили вагу, таку, як в аптеці, з тонюсінькою стрілочкою, що показувала тільки до одного кілограма, агент сказав: «Отже, прошу, ця вага настільки точна, що коли на неї дмухнути, вона покаже, скільки важить мій подих», і дмухнув, і справді, вага зреагувала, а потім узяв з нашої ваги накраяну салямі і поклав її на свою вагу, і та вага показала рівно шістдесят сім з половиною грама… всім стало ясно, що наша вага обкрадає шефа на двадцять п’ять грамів, і агент тут-таки підрахував, що це дає нам… а потім підсумував, і сказав: «Якщо ви продасте протягом тижня десять кíля салямі, то ця вага заощадить вам десять разів по двадцять п’ять, тобто майже півпалки салямі…», і, спершись стиснутими кулаками на стіл та заклавши ногу за ногу так, що шпіц впирався в землю, а закаблук стирчав догори, переможно всміхнувся, а наш шеф сказав: «Хай усі вийдуть, ми будемо домовлятися, я хочу, щоб ви мені усе це залишили, купую!» «Перепрошую, але то взірцевий екземпляр, — сказав агент і кивнув на помічника. — Ми, прошу я вас, цілий тиждень ходили по гірських санаторіях і майже на кожній порядній базі продали машинку для краяння і вагу, обидва прилади, до того ж не обкладаються податком, ось так!» І видно, я тому агентові сподобався, бо, можливо, нагадував йому його юність, і коли він мене бачив, то гладив лагідно по волоссю, гарно до мене усміхаючись, аж сльози блищали йому в очах. Часом замовляв до покою мінеральну воду. Завше, коли я йому її приносив, він був уже в піжамі, лежав на канапі, а його велетенське пузо лежало поруч, як велика бочка, і мені подобалося, що він не соромився того пуза, а навпаки, носив його перед собою, наче рекламу, якою вражав світ, що виходив йому назустріч. Завше він мені казав: сідай, синочку, і усміхався, і мені чомусь здавалося, мовби погладив мене не татусь, а мама. Якось він мені розповів: «Знаєш, я починав так само, як ти, також був таким маленьким, у фірмі Корефф, галантерея, ох, ти ж моє дитятко, я й досі згадую мого шефа, він завжди казав, що в доброго торгівця завжди є три речі: нерухомість, ґешефт і склад — коли втратиш склад, залишиться ґешефт, коли втратиш ґешефт, залишиться нерухомість, і її в тебе ніхто відібрати не може, але якось послали мене по гребінці, гарні кістяні гребінці, вісімсот крон вони коштували, я віз їх на ровері у двох великих торбах на багажнику, візьми собі отой цукерок, візьми, візьми отой, то вишня в чоколяді, і от я так-во пензлюю під гору, кілько маєш років?» І я сказав, що п’ятнадцять, він покивав головою, узяв цукерку і, плямкаючи, вів далі: «Отож пензлюю я під гору з тими гребінцями, коли це обганяє мене сільська молодичка також на роверці, і на пагорбі коло лісу затрималася, і коли я доплуганив свій ровер, вона так глянула на мене і так близько стояла, що я аж опустив очі, а вона погладила мене й сказала: „Подивимося на малини?“ І я поклав свій ровер з тими гребінцями у рів, а вона той дамський ровер поклала на мій і взяла мене за руку, і зараз за першим кущем звалила мене на землю і розстебнула, а заки я оговтався, вона вже була на мені, і я був завалений тою селючкою, і так та селючка перша мене мáла, тоді я пригадав собі про мої гребінці і про мій ровер, і відразу побіг туди, той дамський ровер лежав на моєму, у ті часи дамські ровери мали на задніх колесах сіточку, таку барвисту, колись такі напинали коням на голови й на шиї, і я намацав мої гребені і полегшено зітхнув, а та селянка прибігла, уздріла, що я не можу вивільнити педалі з її сітки, і каже, мовляв, це знак, аби ми не розлучались, але я побоювався за свої гребінці, візьми собі того бомбона, це такий нугат… і ми від’їхали роверами вглиб лісу, і там селянка знову запхала мені руку в штани, так, був я тоді молодший, ніж зараз, і я лежав на ній, мов ті наші ровери в кущах — її на землі, а мій зверху, і так ми кохалися, як оті ровери, і то було прекрасно, запам’ятай собі, синку, що життя, коли бодай трошечки підфортунить, таке прекрасне, таке прекрасне… ах… але іди вже спати, бо мусиш рано вставати, розумієш, синочку?» І він узяв пляшку і перелив її геть усю в себе, я чув, як вода плюскоче йому в шлунку, наче дощівка з ринви у кадуб, потім він перевернувся на бік і вода голосно перелилася йому в шлунку, вирівнюючи поверхню… Мені не подобалися мандрівні крамарі, що торгували харчами, маргарином і кухонним причандаллям, вони носили їжу з собою і їли в покоях, а декотрі возили з собою спиртівки і варили в покоях бараболянку, і картопляні лушпайки ми знаходили під ліжком, а вони ще хотіли, щоб ми їм чистили черевики, а коли виїжджали, тицяли мені рекламний значок замість чайових, а за це хотіли, аби я заніс їм до авта ящик з дріжджами, бо возили з собою ті дріжджі, які брали зі своїх торгових фірм і продавали їх при нагоді дорогою. Декотрі тягали стільки валіз, що здавалося, везуть з собою все, що мають намір спродати протягом тижня, але були й такі, що не мали з собою майже нічого. І мене дуже дивувало, чим же гендлює такий мандрівний крамар, не маючи з собою валіз? І завше було щось, що мене вражало, був такий один, що збирав замовлення на пакувальний папір і паперові торбинки, і носив зразки в кишені жакета за хустинкою, інший мав у портфелі тільки йо-йо