Я обслуговував англійського короля

� гнав переповнений водою потік, цілком брунатний, мов кава з молоком, і я йшов тим болотом під гору у напрямку стрілки з написом «Готель „Тіхота“», а коли проминув кілька будиночків з поламаними деревами, то не втримався від сміху, бо в одному такому садку обв’язували розчахнуте дерево, усипане спілими морелями, лисий господар стягував дротом розламану крону, яку з обох боків підтримували дві жінки, раптом звіявся вітер, дріт тріснув, а жінки не втримали крону, вона знову розчахнулася і повалила того чоловіка разом з драбиною, а він потрапив у пастку розгілля, з голови текла йому кров, мовби подряпали його терни, а галуззя так того чолов’ягу сплутало, що він лежав на землі як прибитий, розіп’ятий чіпкими гілляками, я став коло плота, а жінки як глянули на свого хлопа, то ледь не луснули зо сміху, аж заходилися з реготу, а той чоловік вибалушив очі й кричав: «Ви, курви´, ви свині, зачекайте, ось я вивільнюсь і позабиваю вас у землю, як цвяшки», ті жінки, певно, були його доньками, або жінка з донькою, я скинув картуза та й кажу: «Чи правильно я йду, прошу вас ґречно, до готелю „Тіхота“?» А той чоловік, шарпаючись, послав мене в дупу, але не міг встати, і то було гарно — той чоловік, ув’язнений і обсипаний дозрілими морелями, а ті дві жінки, насміявшись, тепер підіймали те гілля, щоб чоловік міг піднятися, нарешті вдалося йому вклякнути і встати, і перше, що він зробив, насадив беретку на лису голову, а я пішов далі узвозом під гору і зауважив, що дорога асфальтована, обрамлена гранітними квадратиками, я потупцяв, щоб струсити з черевиків болото і жовту глину. А далі вийшов на пагорб, послизнувся, раз упав на коліно, а наді мною летіли хмари, і небо зробилося синє, мов петрові батоги, прибиті зливою край дороги, і там на горі я побачив готель. Був такий гарний, як у казці, мов якась китайська будівля, наче вілла великого багача в Тіролі чи десь на Рів’єрі, білий готель з червінню, що хвилями скочувалася по округлій черепиці, на всіх трьох поверхах зелені з жалюзями віконниці, а кожен наступний поверх був трохи менший, а той останній був, як прекрасна альтанка на вершині будівлі, і над альтанкою височіла ще й вежка з самих зелених віконниць, гейби якась обсерваторія чи метеорологічна станція з приладами всередині і з флюгерами назовні, понад якими крутився на шпиці червоний когутик. І на кожнім поверсі під кожним вікном був балкон з дверима, на яких теж були жалюзі, відкриті двері-жалюзі. Я йшов, але ніхто ніде не вигулькнув, ані на дорогі, ані в вікні, ані на балконі, було тихо, тільки шелестів вітер і повітря було таке пахуче, що хотілося його їсти, як морозиво, як збитий невидимий сніг, який можна наминати ложкою, я подумав: якщо взяти булку або кусник хліба, то міг би цим повітрям смакувати, майже, як молоком. Я увійшов уже в браму, стежки були посипані піском, який виполоскали дощі, густа скошена трава лежала в копичках, я йшов поміж соснами, за якими простелявся краєвид на далекі луки, трава була свіжоскошена й густа. Вхід до готелю «Тіхота» звужувався до такого місточка, з якого можна було відразу потрапити в скляні двері, і за ними ще одні з залізними жалюзями, святково розкинуті на білій стіні. А той місток теж звужувався, обрамлений білим поруччям, за яким була альпійська гірка, і я завагався, чи втрапив за тією адресою, і взагалі, якщо це готель, то чи візьмуть мене, чи пан Вальден про усе й справді домовився, і чи підійду я, маленький кельнер, панові Тіхоті. І раптом мене охопив страх: ніде не було нікого, ніде не чути було жодного голосу, і тоді я розвернувся й кинувся бігти через сад, коли це пролунав пронизливий свист, такий наполегливий, що я зупинився, а той свисток тричі свиснув так, ніби «ти, ти, ти!» А потім пролунав довгий свист, і я повернувся, а далі той свисток свистів коротко, мовби то була якась линва, яка мене намотувала і тягла назад аж до скляних дверей, у які я ввійшов. І тут на мене ледь не в’їхав грубий пан у кріслі на колесах, він крутив обручі долонями, а в його товсту голову була встромлена пищалка, пан так натиснув обома долонями, що той візок різко спинився, товстун шарпнувся вперед і ледь не випав, аж йому з лисини сповзла чорна перука, а точніше, причісок, завбільшки з лисину, якого той товстий пан пересунув на тім’я. І тут-таки я й відрекомендувався панові Тіхотові, а він відрекомендувався мені, я йому сказав про рекомендації пана Вальдена, представника потужної фірми «Ван Беркель», а пан Тіхота сказав, що чекає мене вже з самого рання, вже й не вірив, що приїду, бо була буря, і що я можу піти собі тепер відпочити, а пізніше, як з’явлюся перед ним у фраку, він скаже, які у нього вимоги. І я не дивився, не хотів дивитися, але воно само притягувало погляд, це огрядне тіло в кріслі на колесах, бо таке воно було товстенне, мовби служило рекламою шин марки «Мішлен», а сам пан Тіхота, якому належало те тіло, з якоюсь великою радістю їздив коридором, що був оздоблений оленячими рогами, туди й сюди, наче бігав по якомусь лузі, так зграйно котив тим візком, яким вочевидь умів їздити краще, ніж ходити. Пан Тіхота свиснув, але цього разу якось інакше, ніби той свисток мав регістри, по сходах збігла покоївка в білім фартушку на чорній сукенці, і пан Тіхота сказав: «Вандо, це наш другий кельнер, заведи його до покою»… І Ванда повернулася, мала гарно розполовинений задок, і за кожним кроком одна півдупця ніби маліла, а друга пучнявіла, волосся мала зачесане й закручене у високу чорну чубайку, і я через той її кок виглядав ще меншим, але я вирішив, що мушу заощадити собі на цю покоївку і що вона буде моя, квітами обкладу її перса і ту її сідничку, згадка про гроші додала мені сили, яку завше втрачав, коли бачив щось гарне, особливо гарну жінку, але вона, та покоївка, повела мене зовсім не на поверх, а на таке плато, щоб, навпаки, спуститися на подвір’я, і аж там я все побачив. У дворі була кухня і два білі кухарські ковпаки, я чув дзенькіт ножів і веселий сміх, до вікна наближалися дві масні мармизи з великими очима, потім знову сміх, який усе віддалявся, бо я дріботів за Вандою, валізку я ніс якомога вище, аби хоч таким чином компенсувати мій низький зріст, бо ж не помогли навіть подвійні підошви, хіба тільки те, що задер голову так, аби видовжилася мені шия, минули ми подвір’я і підійшли до якоїсь прибудови, і я був розчарований, бо в готелі «Злата Прага» я мешкав у такому самому номері, як гості, а тут мене поселили в покої для слуг, Ванда показала мені шафу, відчинила її, відкрутила кран і в умивальницю потекла вода, відгорнула капу й показала мені, що постіль чиста, а потім усміхнулася до мене згори і пішла, а коли вона йшла через подвір’я, я дивився в вікно і розумів, що вона не могла зробити й кроку, щоб його не побачили з усіх вікон, щоб не підглядали, не могла ця покоївка навіть десь почухатися… щоб іти собі просто так, щоб бодай тернути пальцем носа, мусила ходити так, мовби була на сцені чи за якоюсь скляною вітриною, ось і в нас, коли я йшов купувати квіти і коли вертався, дівчата, прикрашаючи вітрину в Каца, прицвяховували тканину, і при тім повзали одна за другою навколішки — одна з молотком, а друга з цвяшками в роті, — і та перша прибивала пофалдований адамашок і вельвет, а коли потребувала цвяшка, сягала рукою до бýзі