Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Другий — Людвик Лебрун. Батько Марти Вальтерової. Зараз йому п'ятдесят. Він переховується. Зник в сорок восьмому році. Під час війни співробітничав з фашистами. У Празі мешкав у будинку, повному німецьких солдатів.
Туди ж після смерті матері перебралася Марта — його дочка. По закінченні війни утік до кордону, щоб заплутати сліди. Притягався до суду, але ні його, ні дочки так і не знайшли. Поміняв прізвище й ім'я, — тоді це було неважко. Пізніше вдалося натрапити на його слід, та, клятий, знову зник. «Поштар» говорив, що втік на захід.
Зі всіх відомостей про нього найцікавіша така: перед війною Лебрун протягом довгого часу був компаньйоном агентства карного розшуку, що належало якомусь Давиду Бедржиху Криштофу.
Контора ця вже не існує, зате існує Давид Бедржих Криштоф. Я запрошую його на бесіду, оскільки він добре знав Людвика Лебруна. Адже в нас немає навіть приблизного опису його прикмет.
Давид Б. Криштоф — пенсіонер і, до того ж, має третю групу інвалідності.
Зустрічаю його поштиво.
Виглядає справжнім буйволом, хоч вважається інвалідом, йому п'ятдесят п'ять років. Карний розшук вважався його і Лебруна підприємством. Після війни отримав невеличку страховку. Проте, дивлячись на його одяг, я роблю висновок, що живе він супроти достатку. Не можна сказати, щоб був елегантний. Просто, мабуть, добре стежить за собою.
Дещо про нього, я вже знаю. Гендлює старим майном. Був двічі одружений та двічі розведений. Єдиний син від першого шлюбу живе в Канаді.
Давид Б. Криштоф — ще досить стрункий чоловік з грубуватою шкірою і благородним профілем. У нього й досі густе кучеряве волосся, геть посивіле на скронях. Білі вуса якось дивно скорочують відстань між носом і яскравими губами. Без цього обличчя здавалося б надто витягнутим. Очі лисячі, що свідчить про його хитрість.
Спочатку він був судовим клерком. Контора з'явилася пізніш.
— Пане Криштоф, — запитую я, — ви були коли-небудь знайомі з громадянином на ймення Людвик Лебрун?
Він не знає, про що саме йтиме річ. Проте не дивується, а спокійнісінько одпитує:
— Ви маєте на увазі мого колишнього компаньйона?
— Саме його.
— Звичайно, я добре знав його, — приємно посміхається він.
Колишнього детектива не так-то легко збити з пантелику. Давид Б. Криштоф одразу зрозумів, що ми не випадково шукаємо Лебруна.
На мою вимогу, описує Людвика Лебруна і робить це з умінням колишнього поліцейського. Називає зріст, риси обличчя. Лебрун нагадує південця. Своїм темпераментом завжди володів, проте характер його був досить небезпечний. Він, Давид Криштоф, ніколи не мав з ним сутичок, — вони завжди були в злагоді.
Питаю:
— Коли ви бачили його востаннє, пане Криштоф?
Він довго пригадує.
— Ми розлучились, коли німці заборонили нашу діяльність. Десь на початку сорокового року.
— А зустрічались після того?
— Бачились кілька разів. Треба сказати, що з німцями він хутко знайшов спільну мову. Мені ж довелося прохати допомоги. Я був тоді без засобів до існування. Та він не виявив особливого співчуття. І я змушений був працювати пакувальником на фабриці аспірину. Думав, що з глузду зсунусь. До нього більше не звертався.
— А після війни?
— Мені невідомо, що з ним сталося після війни, — обережно каже Криштоф.
Питаю далі:
— Як довго він був вашим компаньйоном?
— Декілька років.
— Вклав у ваше діло які-небудь гроші?
Давид Криштоф поштиво хитає головою.
— Ні, не вкладав.
— Слухайте, пане Криштоф, нас дуже цікавить, як ви з ним познайомились та яким чином вели свою справу.
Давид Б. Криштоф люб'язно й догідливо розповідає:
— Спочатку. він був агентом розшуку. Пізніше віднаходив боржників. Усе це треба було робити хитро й делікатно. Щось на зразок таємної служби.
— І він це добре засвоїв?
— Відмінно! — з певністю каже Криштоф. — Моя контора провадила ту ж роботу. Тому я й запропонував Лебруну стати компаньйоном. Після цього між нами не було вже конкуренції. Ми стали монополістами своєї справи.
Киваю, що зрозумів. Потім багатозначно кажу:
— Вам, очевидно, зрозуміло, що будь-яка інформація про Лебруна для нас дуже важлива. На превеликий жаль, ми знаємо дуже мало.
— Авжеж, — погоджується Давид Б. Криштоф, — він жив досить безпардонно. Іноді важко зібрати факти навіть про людей, які живуть праведно. Життя Лебруна було мінливе.