Втеча майстра Пінзеля

— А де ж наша Стася? — раптом схопилася господиня дому.

— Здається, у них з віршомазом з'явилися спільні зацікавлення, — з дивною посмішкою повідомив мальтієць.

— Невже? — здивувався скульптор.

— Так, панове. Земна краса, посилена юністю, має дивовижну владу над простими натурам, — кивнув Анцо і примружив розумні очі.

— Jezus Maria! Гнояк закохався у Стасю?

Кавалер не встиг відповісти. Пані Пінзелева раптом густо почервоніла, підвелася й рішуче попрямувала до садової альтанки. Так рішуче, що зачепилася шлейфом плаття за кущ і відірвала від шлейфа шматок. Пінзель проводив дружину здивованим поглядом.

— Все добре, повірте мені, — заспокоїв його Анцо. — Ці обставини, пане Майстре, аж ніяк не зачіпають респекції Вашої достойної родини.

— Розбещені часи, — промурмотів богослов.

Господар дому не почув його репліки й допив вино. Козачки підбігли і наповнили келихи. Гості зауважили, що вся прислуга жіночої статі кудись пощезала. Не видно було й того приємного козачка, якому імпресаріо подарував флорин.

— У Вас, Майстре, була чудова модель для Першої Свободи, — констатував мальтієць.

— Так, непогана, — підтвердив Пінзель.

— Так вип'ємо, панове, за її непереможну вроду! — підняв дорогоцінний виріб віденських ювелірів Анцо.

— Чи доречно за цим столом пити за вроду позувальниці? — спитав Пінзель.

— За вроду Вашої Першої Свободи, Майстре.

— Й за потворність Другої, — раптом втрутився богослов. 

— Вона не потворна, — заперечив Пінзель.

— Всі богопротивні істоти є потворними, — з притиском сказав отець Мартинович. — На цих істотах лежить печать прокляття, означена через відразливий вигляд. А найпотворнішим є диявол…

— Ви його бачили? — спитав Пінзель і прикрив очі.

— Його бачили інші, наприклад, святии Ізидор Севільський…

— Я, панове, запропонував тост, — нагадав кавалер і відпив зі свого келиха.

Пінзель випив свій келих до дна. Отець Мартинович до свого не доторкнувся. За столом вкотре вже запала прикра мовчанка. Богослов видихнув з легень повітря й звернувся до кавалера Анцо з тим запитанням, яке вже кілька годин крутилося, бігало й підстибувало в нього на язиці:

— Кавалере, а де це Ви були представлені канцлеру графові Воронцову?

— Я вже казав Вам колись, отче, що був офіційно прийнятий при Імператорському дворі у Санкт-Петербурзі, — з незворушним обличчям відповів мальтієць.

— А правда, що… — богослов зробив павзу, але продовжив: — Подейкують, що так розхвалений сьогодні Вами граф Воронцов є одним із затятих отаманів таємної організації франкмасонів, двічі проклятої Апостольським Престолом.

— Вперше чую, — всміхнувся Анцо.

Якби цієї миті отець Мартинович дивився не на обличчя мальтійця, а на Пінзеля, він би міг зауважити непідробне зацікавлення, змішане із здивуванням, яке промайнуло в очах скульптора. Але знавець догматів продовжував свій саморобний допит і голос його твердішав: