Втеча майстра Пінзеля

Вино і наливки тим часом робили свою справу. Гості вже не підтримували загальної бесіди, пліткували, перебиваючи одне одного, і підвищували голос. Музики за завісою випорожнили штофи і заграли стакато. Ніфонтопуло непомітно погладжував обтягнені атласом стегна гарного козачка, коли той підливав до його келиха. Козачок млосно мружився і облизував випнуті губи. Гнояк на якийсь час зник у глибині саду й повернувся звідти з переможним втомленим виглядом. Зося й фон Керм переплітали під столом ноги й змовницьки перезиралися.

Відчувши настрій компанії, на веранду забігли хазяйські пси і вчинили гармидер. Кавалер Анцо кинув їм недоїдки. Один з псів застрибнув на коліна Зосі й та, п'яно регочучи, обцілувала собачу морду. Ніфонтопуло дав симпатичному козачкові срібного флорина[14] і торкнувся пальцями зав'язок його шароварів. «Іоанн Антонович» важким поглядом дивився кудись у темряву, губи його нервово рухалися, а чоло вкрилося потом.

Раптом пси зірвалися і з радісним гавкотом побігли до брами. Почувся шум, браму відчинили. До двору вбігли босі козачки і холопи зі смолоскипи, за ними в'їхала зграбна шкіряна бричка. До свого дому нарешті повернувся Майстер Пінзель. Музики заграли щось урочисте, пані Пінзелева йшла до сходів зустрічати чоловіка. Майстра привітали гучною овацією і розкиданням квітів. Навіть «імператор» вийшов з трансу й спромігся набути величної постави.

Усе товариство залишило стіл і півколом оточило загорнуту в полотно статую. Іоанн Георг Пінзель, підморгнувши дружині, попросив «Його Величність Іоанна Антоновича» розрізати мотузку, що стягувала полотно. Гості зааплодували. «Імператор» незграбно махнув шпагою, ледь не заваливши всієї споруди. Полотно впало, і гості завмерли у захопленні. Хто у справжньому, а хто й в удаваному.

На круглій високій тумбі застигли в обіймах дві постаті — дівчини і чудовиська. Дівчина була зображена майже оголеною, спірально розгорненою у пароксизмі чи то жаху, чи то пристрасті. Її чудова голівка хилилася на напруженій шиї, ніби квітка, обпалена вогненним подихом пекла. Гнояк відразу впізнав ці буйні вигини дівочого тіла, ці довершені лінії стегон і ніг. Прообраз статуї він лише годину тому обціловував у садовій альтанці. Вкриту тілесною фарбою жіночу фігуру огортали крила і лапи небаченої потвори —рогатого лева з могутнім хвостом і кажанячими пристроями для літання. Ця фігура була посрібленою й теж розгорталася в динамічну й напружену форму.

— Що це за алегорія? — спитав Майстра отець Мартинович.

— Це алегорія під назвою «Дві Величні та Рівнославні Свободи, що вбивають одна одну», — відповів Пінзель і звелів подати гостям келихи.