Втеча майстра Пінзеля

— Його проникливість, за певних обставин, може коштувати мені свободи. Свободи як мінімум… Але ж Ви теж потім мусите якось пояснити цю подорож до Станиславова…

— Це не важко, кавалере. Тутешні вірмени та магістратський радник Якубович вже давно обіцяли мені розкішне замовлення для нового костьолу. Як тільки нова володарка Коссаковська[24] порозуміється з магістратом щодо податків, я почну робити для вірменів великі фігури Євангелістів.

— То Ви офіційно із візитом до пана радника?

— Так, кавалере, — з жартівливим напівпоклоном підтвердив Пінзель.

Анцо і Майстер вийшли на Ринкову площу. Тут було малолюдно. Від того часу, як нова володарка додала до ординарних зборів нові податки і переглянула привілеї, євреїв на ринку поменшало й центрові торгові шереги перейшли до вірменської громади.

Посеред розжареної сонцем площі стояла смугаста караульна буда, де грали в кості угорські найманці у синьо-блакитних жупанах. Навпроти них, в меншій буді, сидів напівсонний магістратський вартовий з митною книгою, гирями і червоним жезлом. На фарному[25] майдані вірмени продавали молдавських волів. Під дашком навпроти загонів здоровенні драби на чолі із знаменитим Грицьком Козорізом рубали овечу тушу. Зграя псів крутилася навколо в очікуванні тельбухів, підбігала до кривавих калюжок і злизувала суміш крові та пилу. Хмари мух зависали над псами.

Кавалер випив на півгроша свіжого молока, купив у лахмітника тонкий шкіряний ремінець, а в старого гуцула шабатурку. Пінзель придбав для дружини мішечок стеклярусу. Відчувши щедрі руки, до них підбігли торговки хустками, циганчата і жебраки. Раптом Анцо зробив знак рукою й очима показав Пінзелеві на людину в чорному, яка прямувала до них від занедбаного замку Потоцьких. Серед жовтих і сірих кольорів Ринкової площі чорна фігура виглядала посланцем з іншого світу.

Коли чорна постать наблизилася, Майстер побачив, що це худий сивий пан, обличчя якого до самих вилиць заросло бородою. В розпаху чорного плаща було видно темно-зелену оксамитову сорочку з блискучими ґудзиками й срібний медальйон. Руки сивого закривали чорні замшеві рукавички, під якими вгадувались масивні персні. В руках він тримав лаковану тростину, котрою відганяв жебраків і псів.

Анцо і сивий потисли один одному руки. Пінзель помітив, що потискання було особливим: незнайомець тричі натиснув великим пальцем верхню фалангу середнього пальця кавалера.

— Так цій людині можна довіряти? — спитав сивий замість вітання. Запитуючи, він навіть не дивився на Майстра.

— Так, брате, — запевнив його мальтієць.

— Ходімо звідси, — сказав сивий, вціляючи тростиною найнахабнішого з циганчуків. — Тут забагато зайвих очей. А ще більше псів. Гицлі[26] теж занедбали справу. Але Вам, кавалере, поки що нема чого боятися. Ніхто з папіжників не насмілиться образити застільного друга великих світу сього, допоки володарка Катажина присутня у місті.