Втеча майстра Пінзеля
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-009-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Втеча майстра Пінзеля». Краткое содержание книги:
Роман, написаний відомим письменником Володимиром Єшкілєвим, є однією з версій останніх місяців життя Пінзеля. Проте він сподобається не лише прихильникам письменника і поціновувачам майстерності Пінзеля. Роман сповнений містичними подіями й релігійними настроями. Та це й не дивно, адже сюжет розгортається на Західній Україні середини XVIII століття, коли чаклунство не було дивиною. А людину, наділену талантом, сприймали як слугу диявола.
* * *
Серед найвидатніших європейських митців XVIII століття немає скульптора більш загадкового, ніж Іоанн Георг Пінзель. Тільки в останні десятиліття, завдяки зусиллям шанувальників його творчості, спадщина Пінзеля починає відкриватися. Та все ж стоїмо перед загадкою: чому Пінзель двісті років був забутим, як це сталось і з тепер широковідомим Антоніо Вівальді? Справжній же глядач і поціновувач творчості майстра починає з'являтись лише зараз, на початку XXI століття. А дослідники тільки-тільки розпочинають шлях до його постаті й загадкової творчості. Ця книжка, написана відомим письменником Володимиром Єшкілєвим, є однією з версій останніх місяців життя Пінзеля.
На кожного з гостей передбачалося аж двоє з прислуги — дівчина й хлопець. Хлопці-козачки були одягнені у червоні атласні жупанчики і сині шовкові шаровари, дівчата — у червоні камкові сукні з такими глибокими декольте і високими розрізами, які навіть у розбещеній столиці Людовіка XV викликали б неабиякі пересуди. Всі дівчата були русинками, напрочуд гарними чорнявками, в їхні коси були вплетені золоті стрічки і польові квіти.
Музики-євреї були сховані за оксамитовою завісою, де для них накрили кошерний стіл і поставили міцнішу горілку в квадратових штофах[12]. Музики грали на альтах імпровізації, які дивно пасували до червоно-золотого згасання червневого дня.
На центральному майданчику веранди, там, де починалися дві дуги широких сходів, височіла обгорнена білим полотном споруда. Гості вже знали, що це нова скульптура Майстра Пінзеля, яку їм першим покажуть під час банкетної кульмінації. Сам Майстер, згідно із запевненнями Маріанни Ельжбети, мав до того часу повернутися додому й отримати належну овацію від перших поціновувачів скульптури.
Єдине, чого не вдалося у той вечір пані Пінзелевій, був феєрверк. Місцевий спеціаліст вогняної справи запив і перебував у нетямущому стані. Але цю прикрість мало компенсувати колективне споглядання комети, котра влітку 1761 року лякала Європу, щоночі зависаючи над південним обрієм. З цього приводу знаний у штабних колах куртуазний дотепник фон Керм вродив жарт, заявивши: є великим щастям та обставина, що небесні комети за натурою своєю непитущі. Салонне товариство на цю заяву чемно засміялося, але кавалер Анцо й господиня дому перезирнулися з розумінням: що ж, мовляв, з нього взяти, з цього дурного австрійського солдафона…
При перших сутінках гості сіли до столу. Козачки запалили ароматичні палички і товстелезні свічки в канделябрах. Настрій був пречудовий у всіх, окрім Зосі. Та прийшла у червоній сукні, фатально подібній до нових суконь прислуги пані Пінзелевої. Тепер бідна Зося з ненавистю дивилася на дівчат-русинок, вишикуваних на веранді, і втішалася лише тим, що була, на відміну від ці хлопок, природною білявкою.
Перший тост з мозельським підняли за здоров'я Його Величності короля і курфюрста Авґуста. Шістдесятип'ятирічний суверен Польщі і Саксонії довго й важко хворів, уся Річ Посполита очікувала його швидкої смерті. Кавалер Анцо зацікавив усіх присутніх повідомленням, що, незважаючи хворобу, король зробив вагітною свою нову фаворитку, шістнадцятирічну баронесу фон Нетцдорф, казкової краси моравську білявку, наближену до Дрезденського Королівського Двору під час останніх Різдвяних карнавалів. Він також розповів про щасливого батька юної баронеси, який кілька місяців тому отримав від корони у відкуп багатющі срібні копалини. Товариство обмінялося принагідними репліками. Отець Мартинович закурив довгу вишневу люльку. Запах медового тютюну швидко перебив запах сандалових і мускатних паличок.
Гнояк виявив доречну поінформованість, розповівши, що молодший з Чарторийських минулого року отримав з Парижу велику гравюру, що повторювала знамениту еротичну картину академіка Буше «Одаліска зі світлим волоссям», яка дев'ять років тому викликала скандал у Паризькому Салоні. Гравюру, за твердженням одописця, супроводжувала письмова плітка (чи то анекдот), котра стверджувала, що метрові Буше позувала не якась там повія, але дванадцятирічна мадемуазель О'Мерфі, коханка самого Людовіка XV, золотоволоса окраса королівського гарему з Оленячого парку. Гнояк також повідомив, що серед наложниць Чарторийського є одна юна дівчинка з міщанської родини, яка надзвичайно подібна до моделі метра Буше, й князь із того неймовірно тішиться.
Зося подумки зауважила, що якби вона жила не в цьому прикордонному свинарнику, а в галантній Європі, то теж могла би сподобатися якомусь королю, князеві або принцу, танцювати на карнавалах, позувати академікам й отримувати коштовні подарунки. Від цієї думки вона ще більше засумувала. Фон Керм почав розважати її перевіреними штабними жартами, але навіть вони не змогли втішити прекрасну шляхтянку.
Тим часом «імператор Іоанн Антонович», достатньо оцінивши гусячий паштет, підтримав розмову в тому плані, що, на відміну від старого мудрого Авґуста та куртуазного Людовіка, пришелепкуватий наступник російського трону має за фаворитку не чарівну дівчину з порядного дому, а страшну потвору Лізку Воронцову, яка виглядає як дешева трактирна повія і цілодобово пиячить з голштинськими офіцерами. Кавалер Анцо підтвердив правдивість повідомлення «імператора», але зауважив, що особисто знає канцлера графа Романа Воронцова, батька російської фаворитки, і вважає його не тільки порядним шляхтичем і видатним державним діячем, але й глибоким містиком. «Імператор» набундючився й наказав козачкові негайно вкраяти для нього шматок фаршированого коропа.
12
З нім. stof — пляшка, зазвичай чотирикутна, з товстого скла, що вміщувала однойменну одиницю виміру об'єму рідини (1,23 літри).