Знахідка на все життя

Дудак

Смирненько сиділи шукачі скарбів у класі, а на столі перед ними кучугурився великий птах. Він був мертвий, але великі чорні очі його дивилися на дітей так, ніби він був іще живий, — сумно й докірливо.

Славко дивився на птаха, і в пам’яті поставала вчорашня подія…

От уже автомашина помчала в село з останнім вантажем «горіхового острова». Можна й відпочити. Влаштувалися у затінку під гіллястим деревом. Сиділи мовчки…

— Хлопці, страусеня! — почулося раптом. То верещав Кузя-Кнопочка.

Виявилося, він іще нишпорив по горіхових хащах. Ніхто й не поворухнувся, зачувши його голос, бо всі знали Кнопоччині штучки, лише Пилипко знехотя порадив:

— Кузю, розтули як слід очі. Може, то крокодильчик…

— Значить, не вірите? А от я його зараз… Ой, дзьобанув, клятий.

У чагарях знявся лемент, затріщало гілля. Кузя вже йойкав:

— За ногу і палець хапонув… Ось я тобі, розбишако…

— Вистава розпочалася, — посміхнувся Пилип і пішов до вигадника…

Та коли він зазирнув в чагарі, то закляк од подиву: там справді стояв великий рудий птах, схожий на страусеня. Витягнувши шию, мов роздратований гусак, він приготувався захищатися до останнього. Поряд підстрибував на одній нозі Кузя і нахвалявся: «От я тебе як вчистю зараз…»

За хвильку на галявині зібралися всі шукачі скарбів і мовчки зачудовано оглядали небаченого птаха. Останнім до місця подій підбіг товстун — Пташечка.

— Хоч ти, Васько, скажи: що воно за диво таке? — загукали до нього.

Товстун не поспішаючи вийняв з кишені курточки окуляри, протер скельця, почепив їх на носа і лише після цього глянув на рудого незнайомця.

— Он воно що! — загадково вигукнув він — і раптом накинувся на своїх однокласників:

— Ганьба! Соромно не знати нашого степовика, дрофича-дудака! Он які в нього примітні вуса й борода. Красень!

«А вуса в нього справді схожі на донкіхотівські, такі ж тонкі й довгі», — мимохіть подумалося Славкові, і він згадав свого Росінанта, який усе ще чекав на вершника…

— Зараз дізнаємося, чому це він не злітає… — і Васько зробив крок до птаха.

— Куди ти? Назад! Дзьобне! — злякано зойкнув Кузя.

— Мокру курку і горобець скривдить, — зневажливо кинув Пташечка і сміливо підійшов до вусаня. Перед товстуном птах покірно поклав на траву дзьобату голову…

— Ти диви на нього, ото штукар, — почулися захоплені вигуки.

Якусь хвильку товстун мовчки оглядав дрофича.

— Дріт, — нарешті озвався він. — Од якоїсь звірини рятувався птах під деревами і потрапив у тенета. Вже давно у полоні мордується.

Коли Пташечка нахилився до потерпілого, той відчайдушно сіпонувся.

— Зачекай, — лагідно мовив хлопець. — Зараз я тебе звільню. Є, хлопці, у кого-небудь обценьки?

— Є в мене, — відгукнувся худорлявий Юрко.

Дудака звільнили, але він не рушив з місця.

— Біжи, лети! — умовляли його діти, але птах якось безпорадно озирався, повертаючи на всі боки голову. Тоді його винесли з гайка. Опинившись серед поля, здоровило враз пожвавішав, стрепенувся. Здавалося, до нього повернулися сили.

І враз, розкинувши широкі крила, дудак помчав полем і… полетів…

— Ур-р-р-а! — галготіли йому вслід діти.

— Щасливої дороги, птахо!

От крилань уже набрав висоту, і раптом діти побачили, як він, скособочившись, різко ринув на землю. Всі сторопіли, а коли отямилися, кинулись до нього.

Розпластавши могутні крила, дрофич нерухомо лежав на золотавій стерні.

Наталка кинулася до нього.

— Що з ним? — бідкалася вона.

Васько припав вухом до пташиних грудей, затамувавши подих, довгенько слухав.

— А-а-а-а, — махнув він рукою. — Дудак мертвий. — Потім якимсь відчайдушним рухом зірвав з перенісся окуляри, поспіхом запхнув їх у кишеню і відійшов од гурту. Славко бачив, як він тихо плакав. Прозорі сльозинки котилися по його щоках, на мить зупинялися на губах і капали на куртку. Наталка теж поквапливо витерла сльози.