Ми, горобчики
- Автор: Радичков Йордан
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "ВЕСЕЛКА"
- Переводчик: Александр Дмитриевич Кетков
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Ми, горобчики». Краткое содержание книги:
— Не тільки комар, — каже Мітітакі,— а навіть метелик-одноденка не сміє пролетіти над дядьковим бульваром.
Ми спитали, що це за кільце у нього на нозі. Мітітакі розповів, що, перш ніж повертатися додому, він пішов з дядьком до якоїсь станції, і там його окільцювали. Тепер по цьому кільцю вчені люди спостерігатимуть за ним і через певний час дізнаються, куди мандрують горобці. Звичайно, цю справу Фр. Т. Мітітакі влаштував спеціально, бо дуже хотів знати, куди полетить його племінник, щоб викликати його при потребі.
— Ви не уявляєте, — каже Мітітакі,— як живуть там, на пташиній Рів’єрі, і коли б не ви, я б ніколи не повернувся.
— А навіщо ти повернувся? — питаємо ми.
— Щоб похвалитися, — відповідає Мітітакі. — Коли б не було кому похвалитися, я б не повертався! Перш ніж я вирушив у дорогу, дядько повів мене до однієї єгипетської піраміди. Колись піраміди належали фараонам, та фараони вимерли. Дядько накинув оком на одну з них, покорив її й заволодів нею.
— Як покорив? — питаємо ми.
— Піраміда стримить угору, — пояснює Мітітакі, — а закінчується вона гострою вершиною, на яку можна стати лише однією ногою. Якщо станеш зверху на піраміду — отже, ти її покорив. Вона вже твоя, ніхто інший не має на неї права. Ось дядько й каже мені: «Вибери собі якусь піраміду, ми захопимо її, і ти теж матимеш піраміду».
— Оце так! — дивуємося ми. — Навіть піраміда є в твого дядька, і справжнісінька.
— Авжеж, і дядько відпочиває на піраміді, як правило, в суботу або неділю.
— Розбагатів же він, нічого не скажеш! А тут ні піраміди ніхто з нас не має, ні бульвару. А Фр. Т. Мітітакі має і бульвар, і три літні ресторани, безліч водних велосипедів і ще багато чого.
— А гніздо? — питаємо ми у Мітітакі. — Яке гніздо у твого дядька?
— Та в дядька немає гнізда, — каже Мітітакі.
— Невже? — переглядаємося ми здивовано. Обговоривши це між собою, ми дійшли висновку, що і все багатство Фр. Т. Мітітакі, і вся його пташина Рів’єра не варті ламаного гроша, якщо з нього немає звичайнісінького пташиного гнізда, де можна обігрітися в теплі, а вночі побачити найкращі сни.
КЕРМО
Я вже згадував про кота, який цілими днями пряв пряжу для своєї дружини, бо дружина його така ледащиця, що навіть вусами не хотіла ворушити. Кіт не тільки пряв, а ще й годував ліниву кішку. Вона вигрівається на сонці, потягується й муркотить під ніс, що їй дуже хочеться пташиного м’яса.
— Звідки мені його взяти? — сердиться кіт. — Якби я літав, то полетів би й приніс тобі горобиного м’яса.
Шановний Добродій повчає його:
— Ти, шановний добродію, замість того, щоб дружину саму послати здобувати їжу, морочишся з пряжею та задивляєшся на горобців. Але знай, що вдавишся, шановний добродію.
Наш горобець походжає по черепиці, лає громовідвода за те, що погано ловить грім і позавчора той мало не обсмалив його. Громовідвід винувато мовчить, бо Шановний Добродій каже слушно. Сиворакша стоїть замислена й трохи сумна біля нього. Відтоді, як снаряд пошкодив її журнал, вона вже не та хвалькувата сиворакша, банти її зблякли й пом’ялись.
По даху ходять горобці, сонце приємно припікає, павук повзе, поспішаючи, і прокладає телефонні дроти, щоб чути по них, коли якась муха стукнеться об дріт. А ми, зі свого боку, підстерігаємо павука, мружимось на сонці й розповідаємо найрізноманітніші історії. Мітітакі чистить своє кільце, а Цвір б’ється об заклад, що навчиться літати не лише задом наперед, а й на спині. Він навіть пробував уже, але щоразу падав на дах.
І в цю ж мить кіт, як пряв, скочив і щосили вдарив лапою Шановного Добродія. Шановний Добродій зі страху перевернувся і вчепився за вершину громовідвода.
— А щоб тобі лапи повсихали, шановний добродію! — заверещав він звідти. — Я пошлю тебе до дідька, шановний добродію, так і знай!
Усе живе розлетілося в одну мить. Цвір, давши задній хід, опинився у ринві. Мітітакі, забувши про кільце, так дременув через дев’ять дахів, що зупинився аж на десятому й почав погрожувати, нібито напише своєму дядькові Фр. Т. Мітітакі. Що саме він напише, ми не почули, бо навколо дуже галасували. Кіт відійшов, затуливши вуха, аби не чути нашого лементу.
— Бездара! — вилаяла кота дружина й підкинула йому купу пряжі.
Шановний Добродій спурхнув з громовідвода й хотів опуститися на вулицю, але замість того опинився на подвір’ї і вдарився там об розвішану білизну. Він обтрусився, знову затріпотів крилами, але вдарився об дерево й заходився лаяти його: