Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

23. Городок 1932

Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вкотре здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок Ягелонський під Львовом. Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам. У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч — маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Партії Соціалістичної (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму. Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їх адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.

Найкращі бойові сили організації — 11 бойовиків із різних частин Галичини, на чолі із комендантом акції — Юрком Березинським, взяли участь в нападі на поштове відділення.

В результаті невдалого нападу двоє із одинадцяти бойовиків — Володимир Старик та Юрко Березинський, загинули на місці. Інші намагалися втекти. Під час відступу загинув один польський поліцейський і ще двоє отримали поранення. Проте найтрагічніше доля обійшлася із Василем Біласом та Дмитром Данилишином — саме вони мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси. Біласа й Данилишина піймали українські селяни завдяки фальшивій поголосці, організованій поліцією, що начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.

Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити схвильований натовп, який бив двох невідомих хлопців:

«Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов з ними й почув крики: „Розбійники! Лапайте!“. Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: „Бий, забий!“. На гостинці (мурованці) я почув постріл. Після того рознеслися голоси: „Він уже не має набоїв, приступай безпечно!“.

Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до цього допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз’юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх не було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: „Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!“...