Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]

19. Виховники й товариші

«Варто сказати кілька слів про тодішніх наших виховників і товаришів. Називатиму прізвища лиш тих, що вже не живуть, або які тим чи іншим способом пізніше „розконспірувалися“. Називатиму їх за порядком нашої тодішньої юнацької єрархії, не зважаючи на пізнішу їх організаційну кар’єру й політичний шлях.

Перший з них Іван Ґабрусевич („Семерко“, „Іртен“, основний Юнацтва і перший виховник, керманич підреферентури Юнацтва в Крайовому Проводі ОУН. В той час він був „вічним“ студентом філософії Львівського університету. Фізично досить непомітний, невисокого росту, чорнявий, з великою головою і характеристичною постійною усмішкою під невеличким вусом. В мові, зокрема в писаннях уживав складного, філософічного стилю, говорив монотонно, але вмів дуже швидко встановити дружній контакт із своїми вихованцями, які завжди згадують його з любов’ю й подивом. (Він згинув у німецькому концтаборі в 1944 р.).

Це пояснюється його вийнятковими духовими рисами. Він був, мабуть, найближчий до нашого ідеалу революційного „лицаря без плями“. Його ідеалізм був настільки чистий, а посвята справді така комплетна, що ніколи й на думку не спадало підозрівати його в якихсь особистих мотивах, напр., при таких частих у революційних провідників особистих амбіціях. Крім того, в нього була щира симпатія до молоді, яка й дозволяла нам, не зважаючи на різницю віку, авторитету й досвіду, завжди знаходити з ним спільну мову.

Ми всі тоді ставилися з погордою до матеріяльних справ, але Ґабрусевич був і під цим оглядом вийнятковий: він забував про себе і свою аскетичність доводив не раз до крайности. Ми всі були по-юнацькому романтичні, але він ще більше, ніж ми, і та його романтика часом доводила до помилок. Пригадую як він у 1930 році з ентузіязмом говорив мені про „старого бойовика революціонера“ Романа Барановського і про його ідеальне „революційне подружжя“ з „Дзюнею“ Гарасимович. Пізніше, як відомо, Барановський виявився провокатором, а його дружина вийшла заміж по його смерті за поліційного комісара.

Другим нашим виховником був студент хемії Львівської політехніки О. Мащак („Мак“). Він був тоді дуже несміливий юнак, раз-у-раз рум’янів, як дівчина, та й промовець з нього був не найкращий. Але він все-таки, був для нас добрим прикладом підпільника — мовчазного й відважного, цікавився нашими першими „активними виявами“ й був особливо цінний тим, що доставляв нам „смердючки“ — хемічні „бомби“, не небезпечні, але неприємні запахом.

Третім був М. Турчманович („Лили“), також дуже молодий, колишній товариш із групи, худий, блідий, вічно у шкіряному плащі: Він намагався покрити власну молодечу схвильованість роблено суворим, дерев’яним обличчям і сухою, нецікавою мовою. Але навіть під тією маскою ми швидко відкрили його вміння логічно думати.