Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Британськість та англійськість
Скористаюся нагодою і попрошу пробачення у шотландців та валлійців, які, по-перше, досі вважають себе британцями, а по-друге, дивуються, чому я обрала собі писати про англійськість, а не про британськість (я маю на увазі справжніх, кров від крові, плоть від плоті, шотландців та валлійців, а не англійців, як я, котрі при нагоді люблять похизуватися краплиночкою валлійської чи шотландської «крові»).
То ж ось і відповідь: я досліджую та пишу про англійськість, а не про британськість частково тому, що:
• мені просто ліньки;
• англійці — це нація, яка, цілком очікувано, має чіткий та виразний національний характер та культурні відмінності, а британці — це просто політичний конструкт, до складу якого входить декілька націй з характерними культурними рисами;
• ці культури хоч і «через дорогу навприсядки», та вони точно не є ідентичними і їх не слід заганяти під універсалізоване поняття «британськість»;
• «британськість» врешті-решт видається мені безсенсовним терміном — вживаючи його, люди майже завше мають на думці «англійськість», вони точно не описують анекдотично типового валлійця або шотландця.
Я маю час та сили, щоб спробувати осягнути хоча б одну з цих культур, і обрала мою рідну, англійську.
Я цілком розумію, що цей аргумент не витримує жодної критики, якщо за нього візьметься якийсь критикан: «Нація, — скаже цей хтось, — доволі штучне утворення»; тут же ж виступлять корнуельські «націоналісти» та ярі регіоналісти з інших районів Англії (першими спадають на гадку йоркширці та норфолкці) і візьмуться доводити свою окремішність і наполягатимуть, що з рештою англійців їх плутати зась.
Халепа в тому, що, фактично, усюди є регіони, які вважають себе окремішніми, а подекуди й кращими за інших. Це стосується Франції, Італії, Сполучених Штатів, Росії, Мексики, Іспанії, Шотландії, Австралії та більш-менш і решти світу. Петербуржці, до прикладу, говорять про москвичів так, ніби ті належать до іншого виду; американці зі Східного узбережжя і Середнього Заходу також ніби з різних планет, те ж стосується тосканців та неаполітанців, мексиканців з Півночі та Півдня; навіть жителі Мельбурна та Сіднея кажуть, що мають радикально різні характери і то я вже мовчу про Ґлазґо та Единбурґ. Так що регіоналізм навряд чи можна назвати питомо англійським феноменом.
Усі наведені приклади, однак, зводяться до одного — яким би індивідуалізмом не вирізнявся регіон чи місто, все-таки спільний знаменник робить їх жителів впізнаваними італійцями, американцями, росіянами чи шотландцями. І саме цей спільний знаменник мене й цікавить.
Стереотипи та геноміка культури
«Хм, сподіваюся, ти будеш понад типовими стереотипами», — це ще одна типова реакція на те, що я досліджую англійськість для майбутньої книжки. Цей коментар, либонь, мав відображати припущення про те, що стереотип за визначенням «не може бути правдою», що правда — деінде, десь «понад» (де б це не було). Мені це видається доволі дивним. Я б, звісно, не впадаючи в крайнощі про «правду, усю правду і нічого окрім правди», сказала, що стереотипи про специфіку характеру англійців не позбавлені зерна правди. Вони, зрештою, не висмоктані з пальця, а виросли на основі чогось.
Відповідала я, зазвичай, так: ні, я не планую понад стереотипами, я маю намір пробратися всередину стереотипів. Я не шукатиму їх навмисно, але й не заплющуватиму на них очі, і якщо моє дослідження виявить, що певні поведінкові патерни англійців таки відповідають певним стереотипам, то я розгляну цей стереотип під лупою, поміщу в чашку Петрі, препарую його, розчленую, розкладу на найменші частинки і протестую усіма можливими способами, розкодую його ДНК, буду по-всякому з нього знущатися і вертітиму ним на всі боки, поки не знайду те зерно (або ген) правди.
Гаразд, я тут трохи заплутала вас метафорами, не кажучи вже про туманне визначення того, що роблять справжні науковці у своїх лабораторіях, але ви так-сяк зрозуміли, про що я. Під мікроскопом все виглядає по-іншому, і, без сумніву, я по-новому побачила багато стереотипів про англійців, зокрема «стриманість», «ввічливість», «розмови про погоду», «хуліганство», «лицемірство», «приватність», «антиінтелектуалізм», «правила черг», «компроміс», «чесна гра», «гумор», «класовість», «ексцентричність» та багато інших, як виявилося, мають багатошарову сітку правил та кодів, яку не побачити неозброєним оком. Якщо ж без пишномовних лабораторних аналогій, то мій проект дослідження англійськості можна назвати спробою намалювати схему (чи мапу, я завжди плутаю, де одне, а де інше) культурного геному англійців та ідентифікувати культурні «коди», які роблять нас тими, ким ми є.