Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Коли вісім років тому моя сестра одружилась з ліванцем та переїхала до Лівану (з Америки), то опинилася у подібній ситуації. Для своїх родичів та сусідів у долині Бекаа вона дуже швидко стала справжньою «окультуреною» ліванською ґаздинею, в той же час вона перемикалася в англійський (чи радше американський або ж підлітково-французький) режим з такою ж легкістю, як переходила з мови на мову — і обидві ці зміни відбувалися миттєво, навіть просто посеред речення. Її діти виросли арабо-американцями, з невеликими домішками англійськості, і вони так само легко перемикаються з мови на мову, відповідно до ситуації міняють манери та поведінку.
Ті, хто просторікує про «акультурацію», часто схильні недооцінювати елемент вибору. Ці процеси часто зводять до такого собі нав’язування «домінантної» культури необізнаним та млявим меншинам, заміть того, щоб зосередитись на осмисленому, свідомому, обдуманому та навіть глузливому виборі індивіда, який вільно обирає з-поміж традицій та звичаїв приймаючої культури.
Я свідома того, що певною мірою англійськість, або ж мімікрію під англійськість, «вимагають» та вправно до неї «спонукають» (так поводиться будь-яка приймаюча культура; хіба що ви прийшли в статусі завойовника або ж на день-два як турист), і ці pro et contra особливих вимог можна і треба обговорювати. Та я веду до того, що задовольняти вимогу занглійщення — це все-таки свідомий процес, а не форма промивання мізків, як вчить теорія акультурації.
Я бачу цей процес лише так: іммігранти не поступаються у кмітливості та метикуватості мені, коли я ще дитиною переїхала до Франції — вони так само спроможні, керуючись вільною волею, зберігати власну культурну ідентичність, дотримуючись вимог місцевої культури, хоч які б несправедливі та ірраціональні вони не були. При потребі й бажанні, я могла стишувати чи, навпаки, розбурхувати свою французькість. Моя сестра теж вмикає свою арабськість і калібрує її теж відповідно до потреби, те саме роблять із своєю англійськістю мої друзі-іммігранти, і причина може бути як суто соціально-практичною, включно з бажанням уникнути соціальної ізоляції, так і геть чисто заради розваги. Можливо, полум’яні дослідники акультурації просто не хочуть прийняти, що їхні «об’єкти досліджень» чудово скумекали що до чого, зрозуміли нашу культуру краще за нас самих і навіть тихцем підсміюються з нас.
Думаю, що зі всього сказаного вже зрозуміло, але я все ж наголошу на цьому ще раз: я не вкладаю у поняття англійськість ніякої особливої цінності, не вивищую його понад іншими «-істями». Кажучи про більшу міру англійськості іммігранта, я (на противагу сумнозвісному «тесту Тебіта», яким ославився Норман Тебіт) жодною мірою не пропоную ані вважати цю особу кращою за інших, ані надавати їй якийсь вищий статус чи більше прав, ніж в осіб з меншою англійськістю. І коли я кажу, що кожен, маючи час і доклавши трохи зусиль, може «навчитися» або ж «засвоїти» правила англійськості, то я аж ніяк не маю на увазі, що це треба робити.
Залишається суперечливе питання: то ж наскільки іммігрант чи етнічна меншина має занглійщитись, щоб вписатися в англійське культурне середовище? Коли йдеться про іммігрантів з колишніх британських колоній, то рівень їхньої акультурації має віддзеркалювати наш рівень пристосування до культури тих країн, куди нас ніхто не запрошував. Власне, так склалося історично, що серед усіх народів англійці, либонь, останні можуть щось там проповідувати про важливість засвоєння звичаїв та традицій приймаючої культури. Наші «подвиги» на цьому полі вражають. Досить нам — двом чи більше — поселитися десь, як ми одразу не лише облаштовуємо оазу махрової англійськості, але й часто-густо намагаємося підім’яти під себе культурні норми та звичаї місцевого населення.
Проте, ця книжка має описовий, а не дидактичний характер. Я хочу зрозуміти суть англійськості — з усіма її химерами. Та, зрештою, антропологиня і не повинна моралізувати та вказувати племенам, які вона взялася вивчати, як ставитися до сусідів чи одноплеменців. У мене може бути своя думка з тих чи інших питань, але вона не має жодного впливу на спробу з’ясувати правила англійськості. Все ж, іноді я ці погляди озвучуватиму (це моя книжка, і я можу писати тут, що мені заманеться), та чітко намагатимусь розмежувати, де моя опінія, а де — наукове спостереження.