Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
— Та тут недалеко... За боеприпасами едем. Парни с блокпоста попросили. Говорят, заканчиваются.
Показує рукою в бік, куди ми маємо атакувати.
Кілька секунд німого шоку і... обоє вже змінюють свій статус на полонених. Хороший початок.
Поряд — командир першої штурмової роти «Тур». Зараз він очолює нашу північну групу і керує штурмом. Розмовляє голосно, тому можна зрозуміти, що нас тут чекає.
Ситуація така: перед нами два кілометри асфальтованої дороги. Обабіч ростуть дерева заввишки метрів десять. Усе поросло густими і непрохідними чагарниками. Ходіння по хащах категорично заборонено. Там можуть бути заздалегідь виставлені ворогом «розтяжки» або міни. Уся ця картина утворює такий собі природний тунель. У кінці — ворожий блокпост. Це і є наша ціль.
Піша штурмова колона готова вирушати. Мені випало місце в «першому ряді». Нам допомогли встановити гранатомет наверх «танка». Сиджу біля нього. Поряд — «Амбал». Цікаво, кого вб’ють першим? Якщо у ворога є хороший снайпер, «екскурсія» для нас закінчиться швидко.
«Танк» попереду. По боках і з тильного боку йде піхота. «Камаз» — серед них. Іде поряд з нами, щоб вчасно віддавати команди.
Усі мої відчуття вкрай загострені. Вдивляюсь у ворожий блокпост. Нічого не бачу. Навіть найменшого руху. Відстань завелика, і я не орел.
Ідемо повільно. Справа — дуже високий солдат у бронежилеті, зі снайперською гвинтівкою. Це — «Сімьорка». Командир взводу снайперів. Голос у нього такий же гучний, як і зріст. У батальйоні одиниці таких здорованів, тому він легко запам’ятовується і вирізняється з-поміж натовпу.
Весь час оглядаюсь назад. Відганяю всіх. Якщо доведеться стріляти, то з сопла гранатомета вирветься десятиметровий вогонь. Бажано, щоб на його шляху нікого не було. Але як це завжди буває, там постійно снують бійці. Не йдеться їм спокійно збоку. Розумію, що страх і все таке... Але ж, хлопці! Я вас можу підсмажити випадково.
Знову озираюсь. Там постійно з’являється снайпер «Клім».
— Ну відійди ти звідти! Якщо стрельну, то згориш!
— Хорошо-хорошо...
Він уперто з’являється там знову. Як мені діяти? Може, вистрелити, щоб зрозумів?
Нарешті, це побачив «Сімьорка».
— «Клім»! Ну й** же ж твою мать! Та відійди ти звідти! Хлопці як шмальнуть, то хто тебе потім з асфальту буде зішкрібати?
«Клім» покірно відходить убік. Однією проблемою тепер менше.
Першим починає стрільбу сєпарський блокпост. Кулі свистять над головою. Цокають об броню «танка», наче град об покрівлю. Що робити? Стріляти? Але команди не було. Я розгублений. Голова сама лізе у бронежилет. Що глибше, то краще. Як черепаха. Роби, як черепаха. Тіло ховається за турель. Намагаюся зменшитись максимально. Що робити?
Усі бійці відстрілюються. Дехто миттю покинув зону враження. Хтось упав на землю. Тепер єдина мішень — машина розвідки. Весь вогонь переведено на нас. Озираюся. Кулі все частіше тріщать об метал. Декілька потрапило у гранатомет. У напливі паніки я зіскакую з нашого «постаменту» і повзу до «зеленки». Автомат забув. Добре, хоч голову не забув.
Довго не думаючи, «Амбал» також зістрибує в кущі.
«Камаз» піднімає мене за бронежилет і кричить просто в очі:
— Тряпка, ты чего здесь валяешься?!
— Стріляють...
— Ты — дебил! И что, что стреляют? Где ты сейчас должен быть? На земле, б**дь?! Идиота ты кусок! Быстро ищи «Амбала»! Вылазь наверх, на**й, и стреляй, б**дь!
У стресовій ситуації не залишається нічого іншого, як слідувати «Камазовим» інструкціям. Показую «Амбалові» рукою, що потрібно повертатися наверх. Другою рукою показую на злого «Камаза».
Треба брати себе в руки й лізти наверх. Страх перед цими кулями неймовірний. Як пересилити себе? Як не осоромитись? Як дати гідну відсіч ворогові?
— Если ты сейчас не залезешь туда, сука, то я тебя сам здесь на**й расстреляю!
— Куди стріляти?
— Ты за***л! Видишь там название «Попасная». Бей в «П». Не промахнешся! Шевелитесь, б**дь! Ей Богу, сам сейчас вас пристрелю!
«Камаз» заряджає мотивацією неймовірно. Викарабкуюсь зі швидкістю світла.
Довго цілитись не треба. Ця навичка відточена прекрасно. Дві секунди — і гранатомет уже наведено. Не оглядаюсь. Часу немає. Друже «Клім», ти сам винен, якщо стоятимеш на тому місці, звідкіля тебе гнали. Відстань — тисяча двісті метрів. Вітру немає. Кумулятивний вистріл. Натискаю на гашетку.
— Вогонь!
Добре, що беруші зараз у вухах. Вибух такої сили, що аж мозок трусонуло. Оговтавшись, швиденько дивлюсь у приціл. Тільки б ракета не зачепилась за якісь гілки. Тільки б потрапила, куди треба.