Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
• Біля селища Ізварине на Луганщині помічено військовослужбовців у формі Збройних сил Росії без знаків розпізнавання.
18 липня 2014 року
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
18 липня 2014 року. Попасна
— Не заводиться?
— І що робитимемо?
— Пешком, б***ь, пойдем!
— Побіжимо, а не підемо.
— Умный такой? Да?
— А що не так?
— Да все не так! Еще и вы мне под руку п***ите!
— Вибирай слова!
— А то что?
— Ну що, завели?
— Еще один! Повторяю вам, тупым, еще раз! Не заводится эта хрень! Ее только подорвать можно. Больше толку будет.
— «Камаз», переставай обзиватися.
— А че вы пристали ко мне? Заводится — не заводится! За***ли уже!
— Хто?
— Да вы оба!
— Цікаво, як ти збираєшся воювати з таким ставленням до своїх бійців?
— С каким? С тем, что вы меня уже достали? С тем, что вы бегаете ко мне каждых пять минут? Мне как-то по**й! Я вам не мама.
— Ти думаєш нам приємно це вислуховувати кожного разу?
— Делайте, что хотите! Няньчусь с вами, как з детьми. Обьясняй-обьясняй — все до жопы. Еще и этот китайский грузовик не заводится. Барахло!
— Не хочу я вже нікуди їхати.
— Что? А кто тебя спрашивает? Думаешь, мне приятно вами командовать? Лучше б я в разведке тогда остался. Спокойней было бы.
— Оце такий ти командир? Мені вже все до лампочки. Поїдемо. Не поїдемо. Ти мене вже так дістав, що не хочу вже нічого.
— Куда ты пошел, б***ь?
— Подалі звідси!
— Я також! Масти собі голову сам!
А сьогодні ж такий відповідальний день. Перший бій. У кожному тілі вирує адреналін. Увесь батальйон наелектризований.
Рухаємось далі. Під час перетину залізничних колій лунають перші постріли. У наш бік летять кулі. Я розгублений. Не знаю, що робити. Ми вже доїхали до місця призначення чи ні? Усі вискакують із машин. Залягають у траву. Як нам стріляти з гранатомета? Проїзд заблоковано. Машини стоять у величезному заторі.
— Гранатометники! Де гранатометники?
— Мы здесь!
— Біжіть з гранатометом до голови колони.
— Хорошо. Щас сделаем!
Це перше бойове завдання для «Камаза» як командира. У роті сигарета. На лиці читається надлишок команд, який зараз посиплеться на наші плечі.
— Ану быстро за роботу! Что вы расселись на траве как черви! Снимайте гранатомет!
Я дуже старався. Але гранатомет виривається з моїх рук і падає «Камазові» на ногу. Не буду говорити про «потік романтичних фраз», що вилився на мене.
— Вибач.
А що мені ще робити? Не відповідати йому ж тим самим. Він командир наш, як-не-як.
— Быстрей, ублюдки! Что вы носитесь? Я ракеты уже взял!
— Біжимо-біжимо...
— Что мы зря тренировались в Старом? Шевелите булками!
Ненависть до його прокльонів росте з кожною секундою. Не знаю, чи довго я витримаю в такому дусі? Хочеться зацідити йому чимось у лице. Але не можна. Я мовчу. «Амбал» також мовчить. Ми — «зелені» бійці. Наша справа маленька — виконувати і не задавати питань.
Дорога повертає під прямим кутом вправо. За рогом починаються непроглядні хащі. Густі кущі та високі дерева утворюють природний тунель. Райське місце для засідок і різного роду диверсій. На початку дороги стоять подвійні бетонні блоки в шахматному порядку.
— Гранатометчики? Хорошо. Устанавливайте свое оружие и ждите команд.
Попереду — червоне «Жигулі» з відчиненими дверима. На асфальті двоє полонених. Попалися на гарячому. Попалися через свою дурну голову. Їхали спокійно назустріч нашій колоні. Думали, що пропустять. У голові точно нічого немає. Наші також дивувались. Який дурень буде таке робити? Автомобіль помалу зменшив швидкість і зупинився. У ньому — ці два ідіоти. Один із них був у тренувальному таборі під Києвом. У нашому батальйоні. Проходив тренування. Вивідував інформацію. Заприятелював із багатьма. Таких шпигунів було багато. Ходять біля тебе. Їдять поряд. Сплять під одним дахом. І ніхто нічого не підозрює. Такі реалії сучасної війни.
Упізнавши своїх знайомих, сепаратист із широкою посмішкою на лиці вітається з «побратимами». Сусід по машині явно нервує. Не такий розкутий як товариш. Починається ненав’язлива розмова. Задаються прості питання. Згадуються будні в Нових Петрівцях. Для повної ідилії не вистачає ще сісти спокійно за столик і випити по філіжанці кави...
Прощальне рукостискання. Нервовий товариш також стає спокійнішим.
— Ребята, а вы вообще куда едете?