Тореадори з Васюківки

Тільки тоді тітка нарешті розпачливо загукала згори:

— Ой лишенько! Павлушо, це ти?

— Ні, не я! — проказав я, сидячи в компоті. Ява не стримався і коротко реготнув, наче його хтось несподівано залоскотав пальцем під ребрами.

Тітка зовсім отямилася і зарепетувала:

— О Господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночі на вірьовці під балкон потягло! І Ваня тут? Ви що, почаділи? Що ви тут робите?

— Та не кричіть, тьотю, людей побудите! — крізь міцно зціплені зуби проказав я, підводячись і з огидою оббираючи з штанів розчавлені вишні.

Тітка нарешті збагнула, що вона не в бальному платті, а в нічній сорочці, і не варто в такому вигляді знайомитися з новими сусідами. Сказавши нам: «Ідіть, я зараз одчиню»,— вона зникла.

Піднімаючись по сходах, ми дуже добре розуміли, що ото відчувають воїни, здаючись у полон. Найбільше бентежило те, щу ми зараз говоритимемо тітці, як пояснюватимемо свою дивну поведінку. Говорити правду після всього пережитого не було ні сил, ні енергії — дуже багато довелося б говорити. Але тітка ж не відчепиться, сказати щось треба.

— Яво, одмінімо до ранку шалабани, я тебе прошу,— безсило сказав я.— Вранці я на все готовий.

— Гаразд,— сказав Ява.

Часу було обмаль. Видумати щось треба було негайно. Голови наші працювали, мов кібернетичні машини,— мільйон операцій за секунду. Але придумали ми лиш примітивну брехню — буцімто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вірьовці на балкон. А чому вночі? Бо вдень ніхто б не дозволив.

І коли тітка (уже в халаті) відчинила нам двері, ми дуже щиро виклали їй цю брехню. Тітка була мужня, рішуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жінка і любила мене дуже (може, тому, що своїх дітей у неї не було). І вона повірила нам. Компот нам у цьому навіть допоміг. Тітка не помітила, який мокрий і жалюгідний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Яві поляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобі зачепило! Вся порція мені дісталася.