Тореадори з Васюківки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Тореадори з Васюківки». Краткое содержание книги:
Тільки тоді тітка нарешті розпачливо загукала згори:
— Ой лишенько! Павлушо, це ти?
— Ні, не я! — проказав я, сидячи в компоті. Ява не стримався і коротко реготнув, наче його хтось несподівано залоскотав пальцем під ребрами.
Тітка зовсім отямилася і зарепетувала:
— О Господи, як же ти тут опинився? Чого це тебе серед ночі на вірьовці під балкон потягло! І Ваня тут? Ви що, почаділи? Що ви тут робите?
— Та не кричіть, тьотю, людей побудите! — крізь міцно зціплені зуби проказав я, підводячись і з огидою оббираючи з штанів розчавлені вишні.
Тітка нарешті збагнула, що вона не в бальному платті, а в нічній сорочці, і не варто в такому вигляді знайомитися з новими сусідами. Сказавши нам: «Ідіть, я зараз одчиню»,— вона зникла.
Піднімаючись по сходах, ми дуже добре розуміли, що ото відчувають воїни, здаючись у полон. Найбільше бентежило те, щу ми зараз говоритимемо тітці, як пояснюватимемо свою дивну поведінку. Говорити правду після всього пережитого не було ні сил, ні енергії — дуже багато довелося б говорити. Але тітка ж не відчепиться, сказати щось треба.
— Яво, одмінімо до ранку шалабани, я тебе прошу,— безсило сказав я.— Вранці я на все готовий.
— Гаразд,— сказав Ява.
Часу було обмаль. Видумати щось треба було негайно. Голови наші працювали, мов кібернетичні машини,— мільйон операцій за секунду. Але придумали ми лиш примітивну брехню — буцімто засперечалися, хто з нас швидше видряпається по вірьовці на балкон. А чому вночі? Бо вдень ніхто б не дозволив.
І коли тітка (уже в халаті) відчинила нам двері, ми дуже щиро виклали їй цю брехню. Тітка була мужня, рішуча (в цьому ви щойно переконались), але добра жінка і любила мене дуже (може, тому, що своїх дітей у неї не було). І вона повірила нам. Компот нам у цьому навіть допоміг. Тітка не помітила, який мокрий і жалюгідний на нас одяг. Ми все звернули на компот. Для цього я порадив Яві поляпати компотом свої штани і сорочку, ніби й на нього попало. Хоча його, чортяку, хоч би вишенькою тобі зачепило! Вся порція мені дісталася.
Тітка почувала себе страшенно винною перед нами і дуже вибачалася. А наприкінці сказала:
— Такий компот був! На три дні варила. Я ж думала, що злодії. От жалко...
І незрозуміло було, чого їй жалко — нас чи компоту.
— Тьотю, ви дядькові поки що... не кажіть,— попросив я, прислухаючись до дядькових до-ре-мі-фа-солів і боячись, щоб він не прокинувся. Дядько був запальний і під гарячу руку міг посадити нас на поїзд і відправити «к чортовій матері додому».
— Гаразд уже, не скажу... А компот? Ну, гаразд, скажу, що випадково перекинула, як уночі свіжим повітрям дихати виходила на балкон. Тільки щоб ви мені більше коників не викидали! Ну, роздягайтесь — і у ванну. А я ваш одяг поперу та сушитися повішу. Гайда!
Ми швиденько роздяглися. Причому я дуже ловко (щоб тітка не побачила) зняв з руки годинника (я його надівав перед тим, як лізти) і поклав під подушку.
Ви коли-небудь мили посуд? Пригадуєте отой запах? Так само запахло, коли ми з Явою залізли у ванну. Наче то не хлопці милися, а дві каструлі з-під компоту.
І от ми вже у постелі. І вже провалюємося-провалюємо-ся у сон.
Ху-у... Нарешті закінчилися наші нічні пригоди. Нарешті закінчилися... Наре... Хр... Хр... Хр-у-у-у...
Снилася мені якась страшна химерія. Оте мокре могильне підземелля... Я повзу по ньому. Сам-один. Без ліхтарика. Але все бачу. І склепіння, на якому висять кажани. І мокрі стіни, по яких збігає вода. І низ, де течуть якісь брудні помиї. А попід стінами сидять огидні банькаті жаби. І в голові у мене думка: «Та я ж, виявляється, умію бачити в темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба... Бачити у темряві — це мені, як дурному з гори бігти!..» І я повзу, і мені не страшно, і все тому, що я умію бачити в темряві...
Раптом я бачу — ніша в стіні... І в тій ніші сидить на здоровеннецькому кріслі-троні (на яких ото царі колись сиділи) наша столітня баба Триндичка. І говорить мені баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорівни:
— А чого це ти годинника нашого царського досі не віддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї і кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самі у школі завжди виговорюєте за лайку і самі лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого друга Яви каже баба Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І я лечу. Уже давно мені треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... І раптом відчуваю, як хтось менетрима за плечі. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить у. колодязі... І то я... І це я... І мені не дивно, що нас — двоє. «Закон парності!» — думаю я спокійно.